Побачити міні-вибухи та експерименти Ніколи Тесли, заблукати в дзеркальному лабіринті та відчути себе шпигуном у кімнаті з лазерами, розщепити білок, відкопати скелет та створити гігантську мильну бульбашку — все це можна зробити у найнезвичайнішому музеї Києва «Експериментаніумі».

Впродовж п'яти років він приймав відвідувачів на Подолі, а чотири місяці тому, стало тісно у старому приміщенні, переїхав у новий просторий павільйон на Петрівці. Про те, як змінилися діти та сам музей за ці роки, як часто доводиться ремонтувати експонати та чому варто навчитися в «Експериментаніуму» українським школам, розповів заступник директора з наукового розвитку Олег Стасюк.

Інтерактивні музеї повинні постійно розвиватися та змінюватися, інакше люди просто перестають їх відвідувати. На Подолі вмістити щось нове стало неможливо, а тут набагато більше простору для нових експозицій. Одна з новеньких – це зона «Таємниця води», ми плануємо її поповнити. Поки що тут найпопулярніше — зробити водний смерч та мильні бульбашки. Також є кілька ідей щодо створення постійного лекторію та запуску нових навчальних шоу.

Є експонати, які ми вигадуємо самі, а є такі, що ми підглядаємо в інших наукових музеях. «Баланс води» не мав аналогів, коли ми його запустили. Були прилади, що роблять різні вимірювання, але ми вирішили їх об'єднати в одному. «Піфагорові штани» підгледіли в інтернеті. Але все виготовляємо своїми силами.

Експонати дуже часто ламаються, що не дивно, враховуючи скільки дітей до нас приходять. Є експонати, які ми ремонтуємо ледь не щодня.

«Дзеркало часу» вперше зламалося за 20 секунд після запуску. Дитина просто взяла металеву кульку і жбурнула в екран. Лише після цього ми задумалися про захисне покриття і тестування перед запуском. Тестування зазвичай проходить так: запускаємо до експонату групу дітей — і дивимося, чи щось зламається, тоді цей елемент допрацьовуємо.

Так, у нашому музеї можна усього торкатися, але ми обов'язково попереджаємо дорослих-супроводжувачів, що за здоров'я дітей і пошкодження експонатів відповідають саме вони. Звісно, у нас є гіди, які слідкують за цим, але коли на території музею одночасно знаходяться 500 дітей, це досить важко.

Є базові речі, фундаментальні закони фізики, які завжди будуть працювати. Для їх ілюстрації ми використовуємо і давно відомі штуки — оптичні ілюзії, механізми з блоками, і нові — 3D-компьютер, інтерактивні екрани, технологію Kinnect.

До нас приїжджають з різних регіонів. Нещодавно на хімічне шоу приїхали з навіть з Херсонської області.

Я зустрічаю батьків, які приводили спочатку старшого сина, а за кілька років вже молодшого. Буває, розказують: «Пам'ятаєте, ми у вас ходили на хімічний гурток? От малий зараз вступив на хімічний факультет». Звичайно, що вплив «Експериментаніуму» був мізерний, це все ж робота дитини, батьків, але якийсь поштовх ми все ж дали.

У таких закладах, як наш, дуже важливо витримувати баланс розваги та науки. Дитина, перш за все, приходить розважитися, але науки в наших експонатах не менше, бо кожен експонат, навіть найпростіший, демонструє якесь фізичне явище чи процес.

Звичайно, навчання в «Експериментаніумі» й у школі відрізняються. Шкільній освіті в Україні не вистачає інтерактиву та наочності – це очевидно. Дітям нецікаво просто поглинати інформацію, а потім її переказувати. Також варто звернути увагу на інтегрування, об'єднання уроків – географії, фізики, хімії, біології, щоб зрозуміти взаємозв'язки між ними.

Наш музей – це підказка, що урок можна проводити по-іншому.

Діти обов'язково зацікавлюються. Вони отримали щось нове, стали більш самостійними та відповідальними за результати. Причому тепер дитина хоче отримати не груповий результат, а індивідуальне досягнення, відчути, що у неї щось виходить. Тут вона може провести експеримент, щось отримати, почути «молодець!» і піти далі успішним. Для дітей зараз це надзвичайно важливо.

Також ми намагаємося пробудити дитячу уяву. Якщо сучасні діти хочуть дізнатися, як щось працює, вони дивляться освітні відео, але рідко коли намагаються повторити якийсь дослід вдома або змоделювати щось власноруч. Скажімо, вона побачила, як працює застібка, вирішила, що знає, як працює, а на ту застібку, що у неї на кофті, уваги не зверне, не роздивиться, не намагатиметься її розібрати та зазирнути всередину.

Дитина у 21 сторіччі може побачити все й сама за допомогою інтернету, але прийти, помацати, подивитися, як насправді проходить експеримент – це зовсім інше. Може, на Ютубі вона й бачила експерименти, але тут можна почути, як шипить сухий лід, відчути особливий запах лабораторії або тепло від згоряння чи вибуху.