Незвичайні місця Києва і де їх шукати
Звідки у Києві міг узятися велетенський змій, що їв дівчат, як Андріївська церква рятує місто від потопу, чи можуть будівельники поселити у будинку привидів та який міст у столиці вважається проклятим? Фольклористка Дар'я Анцибор розповіла про моторошні київські легенди та про те, як вони виникли.
Київ — одне з найстаріших міст Європи — нерідко давав підстави для поширення різних страшних сюжетів, які з неймовірною швидкістю розносилися поміж містян. Сьогодні ми спробуємо пригадати найвідоміші з них й подивитися, що за ними стоїть, та чому, власне, у них вірили.

Легенди про найсильніших відьом і водночас ореол богообраності надають Києву шарму таємничості й певної змагальності між темними й світлими началами. Тут розповіді про те, як перші ченці обирали святе місце для монастирів, переплітаються з історіями про зміїв, що пожирали нещасних дівчат. Тут у церкві читали молитви Аллаху, щоб зупинити чуму, кожен район може похвалитися власними привидами, а Майдан — цілісіньким входом у потойбіччя. Чому люди так люблять слухати про щось страшне? Звідки в нас цей потяг до таємничого? І як виглядає перелік найголовніших лякливих історій Києва?
Змій, який пожирав дівчат
Зараз ця історія вже перетворилася на казку для першачків або на придибашку для туристів. Екскурсоводи часто переповідають легенду, за якою напівміфічні Кий, Щек, Хорив і Либідь побороли змія, щотримав у страху ці території. Куди відомішою є легенда про Кирила Кожум'яку або святих Козьму й Дем'яна.
Цей змій буцімто жив на околицях тодішнього Києва й наводив жах на мешканців, бо щороку навесні забирав собі найгарнішу дівчину. Красуні ставали його обідом, а за рік треба було поновлювати жертву, інакше змій погрожував спалити все місто. Такі жертвоприношення тривали до тих пір, поки змій не вибрав доньку київського князя. Побачивши надзвичайної краси дівчину, він не з'їв її, а лишив жити з собою. За деякий час княжна вивідала в змія, що не такий він уже й всесильний і побороти його зміг би лише Кирило Кожум'яка. Дівчина передала цю інформацію батькові через поштового голуба. У місті наказали відшукати Кирила, вмовили його позмагатися зі змієм, і от тепер на місці битви стоїть Кирилівська церква.

Є ще продовження легенди, яке оповідає про те, як Кирило запряг суперника в плуг і виорав вали. Сам змій загинув, луснувши від кількості випитої води (хто каже, що Дніпра, хто говорить, що Чорного моря, до якого він доорав землю).
Про що це насправді?
Сюжет про переможця дракона є широковідомим (код ATU 300 в показнику сюжетів Аарне-Томпсона, K38F у показнику Берьозкіна) по всій території Африки та Євразії, що говорить про його давнє походження. Змій — хтонічний персонаж, який пов'язаний із потойбіччям. Тому в багатьох легендах він наділяється особливою мудрістю. У деяких міфах саме він проковтує сонце, тримає землю чи створює світ. Він також асоціюється з громом і блискавками. Таким чином змій пов'язується і з вогняною, і з водяною стихіями. Існує припущення, що жертвоприношення мали стимулювати настання весни та забезпечення гарного врожаю. Більше того: у ті часи померти такою смертю вважалося почесним.

Пізніше під впливом християнізації образ змія набуває додаткових рис, пов'язаних із спокусою та гріховним началом. У Середньовіччі розповсюджуються вірування вінкубів— демонів, які шукають сексуального зв'язку з жінками. У легендах вони могли з'являтися у вигляді козла, бика, різних птахів та змії.

На теренах України поширеним є мотив про померлого чоловіка, який щоночі прилітає у вигляді вогняної кулі до дружини, яка занадто тужить за ним. Коли це вчасно не зупинити, жінка може померти.

Цілком імовірно, що те, що ми зараз сприймаємо як казку про змія-пожирача дівчат, має спільні витоки з історіями про покійників, які прилітають ночувати до своїх дружин, та інкубами. Останні переживають відродження завдяки популярності містичних програм та езотеричних сайтів. Історії про інкубів можна почути й на пострадянському просторі, і Київ не є виключенням.

Відьомський шабаш на Лисій горі
Київські відьми зажили особливої слави завдяки творам Миколи Гоголя, Ореста Сомова, Михаїла Булгакова і, звісно ж, історіям, що їх так активно поширювали містяни. Власне, ці відьми нічим не відрізнялися від своїх подруг з інших міст, окрім того, що мали оформлене місце зустрічі. Раз на місяць вони зліталися на шабаш на Лису гору. І якщо хтось із простих смертних побачив це дійство, то неодмінно помирав. Лисих гір по Києву була не одна й не дві (дехто взагалі аж 9 нараховує), але найсильнішою була та, що знаходиться біля Видубичів.
Орест Сомов у творі «Київські відьми» відтворює дуже поширений у Києві сюжет. Чоловік одружився на напрочуд красивій дівчині, що виявилася відьмою. Вона підкладала снодійний мішечок йому під подушку, варила зілля в спеціальному горщику, а потім вилітала в димар, цілу ніч гуляла біля вогнища з іншими відьмами, а під ранок поверталася додому. Врешті чоловік, обманувши дружину, проробив всі ті самі маніпуляції та опинився на Лисій горі. Чаклуни й відьми виявили його присутність, а на наступний день дружина мусила вбити його, висмоктавши кров із серця.

Сьогодні історії про шабаші вже не сприймаються серйозно, але місце Лисої гори й далі лишається таємничим і небезпечним (зокрема через маргінальність території й представників різних субкультур, які люблять там збиратися). З іншого боку, письменниця Лада Лузіна, наприклад, сама поширює історію про молодого хлопця, її читача, який пішов на Лису гору у Вальпургієву ніч і був там убитий.
Про що це насправді?
У традиційній культурі гори сприймалися як вертикаль, яка поєднувала небо й землю, тобто цей і той світ. Тому будь-які природні підвищення здавна слугували місцем проведення ритуальних культів і жертвоприношень. В одних оповідях наближеність до небес символізувала єднання з богом, в інших сам простір сприймався як нечистий і небезпечний. Лиса гора стала загальноєвропейським місцем зустрічі нечистої сили (пригадайте: Фауст у Німеччині теж на таку літав).

Лисою називали будь-яку гору, яка не мала рослинності на вершині. Тому таку назву ви почуєте не лише в Києві й не лише про Видубичі. Так, іншою відомою претенденткою на звання тієї самої Лисої гори є Замкова на Подолі. На додачу варто зазначити, що оповідання, в яких відьми літають і ссуть кров, мають витоки з західноєвропейських легенд. Традиційна українська відьма натомість краде молоко в корів, може перетворюватися на інші об'єкти (кота, жабу, вужа, свиню тощо) і наносити вроки. А вже під впливом середньовічних легенд починає інколи літати на шабаш до Києва.
Андріївська церква може спричинити потоп
Тривалий час Києвом ходять чутки про особливість місця, на якому побудовано Андріївську церкву. Існувала апокрифічна легенда, за якою місце нижче пагорба колись було затоплене, поки одного дня тут не з'явився апостол Андрій Первозванний. Він вдарив посохом — і вода відступила, а частина утворила підземне озеро всередині гори, на якій тепер стоїть церква. Власне, саме тому храм не має дзвіниці: перший же дзвін пробудив би ці первинні води.
За іншою версією, під цим храмом зустрічаються сім великих підземних джерел, які живлять місто. Якщо щось станеться з пагорбом чи церквою, вони виринуть нагору й миттєво затоплять весь Поділ, а за ним, з'єднавшись із Дніпром, розпочнуть наступний великий потоп.

Цікаво, що коли в 1930-х роках один за одним знищувалися київські храми, Андріївську церкву не зачіпали. Подейкують, що боялися звільнити підземне джерело. Кілька років тому кияни знову пригадували цей мотив у світлі тривалої реконструкції пагорба Андріївської церкви до Євро-2012.

Таким чином, поки Андріївська церква стоїть на своєму місці, Києву нічого не загрожує.
Про що це насправді?
У традиційних ритуалах вода сприймається як портал між світами. Підземні річки й джерела маркувалися як вхід до потойбіччя (пригадайте потрапляння в Аїд через річку Стікс). Фактично легенда про підземне озеро підживлює сприйняття смертоносної небезпеки, яку стримує церква. Саме тому легенди про затоплення Києва періодично відроджуються, коли храму загрожує знищення (як у 1930-х, коли підривали релігійні установи, або в 2010-х, коли люди боялися невдалої реставрації).

Київська ГЕС із Вишгородською дамбою також дають поживу для поширення есхатологічних легенд про миттєве затоплення міста. Звісно, головним рушієм таких оповідей стає страх перед неконтрольованою стихією.
Привиди в будинку Ричарда Левине Серце
У 1900-х роках почалося спорудження прибуткового будинку на горі Уздихальниці, що на Андріївському узвозі. Власник Дмитро Орлов, певно, хотів зекономити й недобросовісно розійшовся з будівельниками.
Ходили чутки, що пожежу, яка сталася одразу після спорудження, влаштували саме вони. Орлов подався до Сибіру, де заробив грошей на добудову, але, повертаючись додому, був пограбований і вбитий. Дім завершила дружина, але, кажуть, і вона не розрахувалася з робітниками. Вдова мусила швидко продати будинок, і до революції він змінив трьох власників. Причина була вкрай цікава: поговорювали, що в домі постійно чути гуркіт, завивання та стогони.

Будинок називали проклятим і відмовлялися там жити. Звісно, ніяких грошей прибутковий дім не приносив. У радянський час тут були комунальні квартири й жили художники, зараз дім і далі стоїть порожній. Слава проклятого місця не покидає цю будівлю навіть після всіх ремонтів, спроб відкрити готель і розвінчання міфів про привидів.
Про що це насправді?
Ніколи не сваріться з будівельниками. Вони знають чимало цікавих способів, як оригінально помститися. І будинок Ричарда — класичний тому приклад. Під час реконструкції стало відомо, що робітники заклали в труби черепки та проколоту шкарлупу, що й видавали дивні звуки. Більше того, ходили чутки, що пічники в стінах димоходу замурували пляшки гирлом назовні. Саме вони під час вітру «завивали», імітуючи привидів. До речі, практика з пляшками є дуже поширеною будівельною помстою й сьогодні.

А цікаве ім'я будинок отримав завдяки Віктору Некрасову, який ще малим хлопцем познайомився з чоловіком Ричардом, що мешкав у цьому будинку вже тривалий час. Англійська готична споруда, незвичайне ім'я її мешканця вкупі з дитячою фантазією зробили свою справу. І тепер мало хто згадає номер дому, але точно миттєво скаже, де знаходиться Будинок Ричарда Левове Серце.

Скоріше за все, легенди про погану репутацію цього місця швидко б розвіялися, якби дім почав функціонувати. А поки цього не станеться, історії про прокляте місце завжди будуть знаходити підживлення у стінах незвичайного будинку.
Проклятий міст
Московський міст, який нещодавно перейменували в Північний, тримає марку лихого місця вже не одне десятиліття.
Вічні пробки та численні страшні аварії інколи пояснюються різким погіршення самопочуття та нелогічною поведінкою водіїв — «наче біс поплутав». Дехто навіть розповідає про тіні на дорозі та раптове затьмарення, причиною яких могла бути нечиста сила.

За переказами Північний міст побудовано на місці старого кладовища на околиці села Троєщина. Деякі кияни також оповідають, що в урочищі Чорторий насправді збиралися відьми. Вірять, що до початку будівництва мосту там також знаходилася одна з Лисих гір і був облаштований їхній відьомський цвинтар. Письмових підтверджень цьому немає. А от легенди про Чорторий ще зберігаються в народній пам'яті. Люди вірять, що тепер, коли душі не почуваються спокійними, вони шкодять автомобілістам за те, що їх постійно тривожать.
Про що це насправді?
Дійсно масштабні аварії ставалися тут в часи, коли ще була спільна смуга руху. Як тільки зробили відбійник, кількість ДТП відчутно поменшала. Водночас нарікають на непродуманий проект, буцімто міст занизько розташований, тому на ньому осідає більше опадів та швидше утворюється ожеледиця. Хоча й це пояснення більше ріднить його зміською легендою, лишимо обґрунтування цих тверджень професійним мостобудівельникам.

Загалом же традиційна культура приділяла велику увагу до мостів, які слугували переходом між цим і тим світом. У чарівних казках герой переходив через кришталевий міст, щоб опинитися в тридев'ятому царстві; в андріївських ворожіннях суджений мав перевести дівчину через кладку, що означало скоре одруження пари; на мостах часто здійснювалися магічно-лікувальні дії тощо.

Історії про Північний міст — це таке собі фольклорне комбо. Вони розкривають традиційні уявлення про чужість переходів (у нашому випадку через водойми) та страх турбування померлих. Бо якщо весь час «будити» духів, вони починають мститися. А на дорогах це найкраще видно через частотність аварій на певній ділянці. Людина схильна перекладати відповідальність із себе на якісь зовнішні чинники. Виходить зручна формула виправдання: це не ми насправді їхали з перевищенням швидкості — це якісь духи нам затьмарили розум. Іншим популярним місцем, де аварії пояснюються масовими захороненнями, є район Бабиного яру та Олівця, фактично побудованого на цвинтарі.
Будинки, побудовані на місці старих цвинтарів
Олівець (київський телецентр), напевно, є найвідомішим прикладом таких будинків. Подекуди поширюються чутки про привидів, які ночами ходять телецентром, але цим уже нікого не здивувати.
Інша справа, коли історії про погане самопочуття, дивні звуки та видіння розповідають ваші сусіди. Тоді вони обростають все новими подробицями й живуть довше, бо сприймаються як майже свої.

Моя одногрупниця, наприклад, розповідала про свій будинок на Ставропільській, який вважався побудованим на місці кладовища. Сусіди розповідали, ніби там постійно відчувається присутність духів, а комусь навіть ввижалися потьоки крові на стінах. На стадіоні біля дому були якісь металеві пластини в землі, і, розширюючи рамки наративу, мешканці казали, що це остови від могильних хрестів.

Схожі нарікання на головний біль та пов'язування цієї проблеми з поганим місцем тривалий час можна було почути з будинків на початку Героїв Сталінграда. До речі, зверніть увагу, що в оповідях про Московський (Північний міст) наявність цвинтаря інколи перекидається і на цей бік, а не на село Троєщина.
Про що це насправді?
Насправді в кожному мікрорайоні Києва знайдеться не один такий дім. Звісно, є певна ймовірність, що якісь будинки дійсно можуть споруджуватися на місці старих цвинтарів. Якщо подумати, скільки століть люди живуть на цій території, то, певно, простіше було б шукати місця, де поховань не було.

Цвинтар, який лишався чужою територією для живих людей, куди вони завжди приходили як гості в певні регламентовані дні. Логічно, що й ночувати там не випадало. Будинок, який споруджено на могилах, порушує спосіб існування духів на тому світі, тож вони починають активно себе виявляти, раз уже прокинулися. І роблять це, звісно, у традиційні для цього часові рамки — від заходу сонця до світанку. І з тими, кого не знають. Тому такі історії активніше продукуються новими власниками в старих квартирах або ж загалом у новобудовах. Насправді ж людина, яка щойно заїхала до оселі, психологічно ще не призвичаїлася до нових обставин і певний час почувається відчуженою. Власне, тому вона схильна пильніше придивлятися до деталей, часом домальовуючи собі альтернативні пояснення. Тож якщо голова болить, може, це ще просто не випарувалася фарба.
Улюблені місця самогубців
До переліку небезпечних місць, які притягують самогубців, зазвичай належать мости, вежі, закинуті будівлі. У Києві такої слави здобув міст Євгена Патона в Маріїнському парку, який зветься Мостом закоханих. Чимало оповідей пояснюють велику кількість суїцидів на цьому місці нерозділеним коханням.
Іншим досить поширеним способом для самогубств лишаються стрибки під потяг метро або залізниці. До речі, як тільки в Києві проклали залізницю, то газети постійно писали про досить значну кількість охочих кинутися під поїзд. Проте ймовірніше, що такі випадки просто стають відомішими через обговорення в пресі та більшу залученість людей у цей трагічний момент.

Ставлення до суїциду лишається каменем зіткнення в сучасному суспільстві. Із часів Середньовіччя церква прищеплювала розуміння самогубства як найбільшого гріха (життя дається Богом і лише він може його відбирати). У традиційній культурі українців ці християнські вірування підкріплюються уявленнями, що «неправильно» померлі не можуть спокійно перейти на той світ, бо не відіграли свою соціальну роль, і починають шкодити живим.

Самогубців не ховали на загальних цвинтарях, а здебільшого в канавах, на межі за селом або поруч із перехрестями. Дмитро Зеленін, відомий російський дослідник, запропонував називати їх «заложними мерцями» через те, що їхні тіла закладали гіллям, хворостом, але не ховали як «правильних» покійників.

Через це поведінку людини, яка обрала для себе такий шлях, пробували пояснити втручанням зовнішніх сил. Бажання знайти зло, яке штовхає до самогубства, призводить до того, що місця, де стаються такі смерті, маркуються як небезпечні й такі, що мають погану енергетику, негативно впливаючи на людей.

Люди мають здатність ретранслювати сюжети, пов'язані з потойбіччям, невідомим і незрозумілим тоді, коли в суспільстві переважають відчуття нестабільності та невизначеності. Коли люди не певні в тому, як буде виглядати їхнє життя завтра, вони більш схильні звертатися до сюжетів з хтонічними істотами та знаходити пояснення в чомусь надприродному.
І на завершення
Якщо ви заґуґлите «містичний Київ», то побачите перелік екскурсій, які неодмінно запропонують відвідати таємничу Лису гору, Андріївський узвіз та його околиці. На більшості з них ви почуєте дуже різноманітну й часто не перевірену інформацію, інколи від випадкових людей. Звісно, ви можете натрапити на справжніх знавців, але їх все ще треба вишукувати, наче той скарб Полуботка.

Тож поки що, на жаль, найстрашнішою київською легендою, напевно, лишається незнаючий гід, який не перевіряє інформацію в історичних джерелах, не консультується з науковцями й створює альтернативні вигадані лекції. Зберігайте спокій, мисліть критично — і насолоджуйтеся Києвом.
Читайте також:
Made on
Tilda