Від лялечки до панночки. Київська вишиванка
18 травня святкують Всесвітній день вишиванки. Чим київська вишиванка відрізняється від вишиванок інших регіонів, які прикраси пасують до неї, як шиють чоловічу та дитячу сорочку, скільки сорочок в скрині у модниці? Про все це Вікенд дізнавався в експертів з Українського Інституту Історії Моди.
Фото Дмитра Коміссаренка з проекту «Витоки»
Термін «вишиванка» набув особливого поширення в Радянські часи. В народній традиції такого терміну не існувало, вживалося словосполучення «вишита сорочка», або ж просто «сорочка».

Українська традиційна вишивка нараховує близько 300 швів, які шиються на основі 20
технік. У ХІХ столітті орнаменти та техніки оздоблення одягу були настільки унікальними,
що можна було за сорочкою визначити, з якого села походить її власниця.

Найбільш поширеними техніками на Київщині були: «вирізування», «лиштва», «зерновий вивід»,
«настилування», «набирування», «верхоплут», «штапівка», «коса гладь» тощо.

Основні кольори вишивки на Північній Київщині – білий, червоний та синій, а на Південній
Київщині – білий та жовтий. З другої половини ХІХ століття синій починає замінюватися чорним кольором.
Для Київщини характерними були сорочки з коміром-стійкою, пишними рукавами та низом, оздобленим зубцями.
Святкова жіноча сорочка. Київська область, Києво-Святошинський район. 1910-ті роки.
Експонат із приватної колекції Ukraina Antiqua.
Першу сорочку (льолю) для дівчинки робили з рукавів маминої сорочки, а для хлопчика – з татової.
В жіночій сорочці вишивкою прикрашали рукави, уставки, манжети, комір та поділку. Особливо яскравими були сорочки дівчат на виданні («на порі»).

Найкращу та найбільш майстерно вишиту сорочку вдягали, звісно ж, на весілля. Її вишивали на тонкому, білому полотні, рукава повністю вкривали вишивкою червоною заполоччю. Часто весільну сорочку жінка берегла у скрині ціле життя. Старші жінки носили вже скромніші, не такі барвисті сорочки, та й кількість вишивки на них зменшувалася.
Якість та кількість сорочок вказувала на матеріальні статки родини. У звичайної дівчини у скрині було близько 35 сорочок, а у заможної могло бути й більше 60-ти.
Фото Дмитра Коміссаренка з проекту «Витоки»
Чоловічі сорочки у ХІХ столітті відрізнялися від жіночих довжиною та відсутністю вишивки
на рукавах, проте все ж пишно оздоблювали манжети, маніжку та комір.

У будень не вдягали пишно вишитих із тонкого полотна сорочок. Одяг «до роботи» був
стриманим, практичним, однак оздоблений лаконічною, мінімалістичною вишивкою.

У піст не носили одяг яскравих кольорів. Вбиралися у сорочки, вишиті білим,
чорним, синім, коричневим.

Шили сорочки переважно з домотканого лляного та конопляного полотна, яке виготовлялося селянками майже у кожній хаті. На виготовлення однієї сорочки потрібно було від 6000 до 8000 метрів нитки, виготовленої вручну.
Найбільшого розквіту вишивка в одязі, і зокрема на сорочках, набула в кінці ХІХ–початку ХХ століття. Після скасування кріпацтва у 1861 році почалося економічне піднесення, що відобразилося і на вбранні селян.

Можливість купити фабричне бавовняне тонке полотно та нитки, хімічні барвники змінює естетику сорочки та техніки її вишивки. З впливом міської моди старовинні техніки вишиття були витіснені найбільш розповсюдженою технікою «хрестик».

Вишивка хрестиком поширилась завдяки геніальному рекламному ходу засновника парфюмерно-косметичної компанії «Товарищество Брокар и Ко» Генрі Брокару. Шматки мила «Брокар и Ко» загортали у яскраві обгортки, на яких друкували схеми орнаментів для вишивання хрестиком. Брокарівське мило було дешевим, а схеми вишивки – надзвичайно простими, тож швидко полюбились жінкам і витіснили інші народні орнаменти.
Дівоча святкова сорочка. Київська область. Початок ХХ століття.
Експонат із колекції Українського Інституту Історії Моди.
Сорочка була вона базовим елементом строю селян і виконувала функцію нижньої білизни, тому в одній сорочці ніколи не ходили. Носили переважно довгі сорочки – «покісточки», поверх одягали плахту із запаскою або ж спідницю з фартухом та підперізувались поясом. Нагрудним одягом слугував корсет.

Заміжні жінки обов'язково покривали голову очіпком, хусткою, а дівчата виплітали різноманітні коси та заквітчувались.

Щодо прикрас, то в цьому регіоні селянки віддавали перевагу кораловому намисту («добре намисто») та бурштину («лянтарі»).
Корсет із червоного бавовняного сатину, оздоблений вистрочуванням, а також вишивкою вовняними та бавовняними нитками. Початок ХХ століття.
Експонат із приватної колекції Олени Скрипки.
Світлина із сімейного архіву Русакова О.В. Київ. Початок ХХ століття.
Фото Дмитра Коміссаренка із проекту «Витоки»
Існують спеціальні курси вишиття, де люди роками вчаться, аби освоїти різноманітні
старовинні техніки.

Раніше селянки переважно вишивали самі для себе.

Як промисел на Київщині це почало розвиватися з 1913 року. Створюються осередки у
містах Кагарлик та Сміла, селі Скобці.

Існувала також велика кількість земських та панських майстерень. Однак у них яскравий та насичений народний орнамент виконувався в ніжних, пастельних кольорах. Майстрині випрацьовували власний, авторський стиль кустарної вишивки, а їх роботи представляли на місцевих та міжнародних виставках.
Made on
Tilda