Незвичний Грушевський: солодощі, кохання та книжки
Щоб опинитися на затишній веранді будинку Грушевських на Паньківській, 9, пити каву з порцелянових горняток та слухати дивовижні історії, треба просто уважно слідкувати за анонсами та вчасно записатися на захід, що його проводять співробітники музею. Чому дізнаватися більше про Грушевського треба саме тут? Бо це не просто будинок та музей, це справжній меморіальний простір, де немає речей, які б не належали родині.

«Кавові історії» — це історії про мистецтво спілкування. Зустрічі за кавою проводить завідувачка музею Світлана Панькова. Тут розповідають про Грушевського не просто як про політика, державного та громадського діяча. В «Кавових історіях» ви побачите людину й особистість. Вікенду особливо пощастило: ми дізналися про свіжу архівну знахідку, яка відкриває ще одну сторону життя Грушевського — його фінансовий записник. Дамо слово пані Світлані, яка і зробила цю надзвичайну знахідку:
Директор історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана ПАНЬКОВА
Батько Михайла Грушевського мешкав на Кавказі, який підходив його здоров'ю за кліматом. У Тифлісі він віддав сина до 3 класу гімназії (Михайлу тоді виповнилося 14 років). Юнак добре знав латину, іноземні мови, математику, мав великі амбіції, тому швидко показав себе першим у навчанні. Вже тоді його вірним другом став щоденник.

Перша закоханність також трапилася у Тифлісі. До міста на гастролі прибула оперна трупа з «Кармен» у репертуарі. У приму Марію Смирнову були закохані всі, але Грушевський не дозволив собі стояти в загальній черзі: він закохався у надзвичайно цікаву співачку Олену Марковську. Коли гастролі вже закінчувалися, у гімназії задумали провести вечірку та запросити акторів трупи. Грушевський довідався, що Марковська мала українське коріння. Тоді він купив «Кобзаря», квіти та явився із запрошенням на гімназичний вечір. Коли Грушевському було вже за шістдесят, він згадував цю закоханість, називаючи її маленьким романтичним епізодом свого життя.

Окрім щоденника, друзями Михайла з того часу і назавжди стали книги. Саме тоді, у Тифлісі він почав формувати свою бібліотеку української літератури. Незважаючи на валуївські та емські укази, як писав Іван Франко, «українська книжечка знаходила шпариночку» в коридорах цензури.
Раз на два роки батько Грушевського привозив дітей до Києва. Михайло писав: «Слова "Книгарня Л.В. Ільницького" або просто "Л.В.Ільницький" довгі часи змушували приємно битися моє серце». Лука Ільницький був власником першої книгарні Києва, де можна було придбати українську книжку. Книгарня стояла на тому місті, де нині стоїть понівечений Будинок профспілок. Що купував Грушевський? Антоновича, Костомарова, Котляревського, Куліша, Нечуя-Левицького. Казав про себе: «Я став гарячим бібліофілом». В той же час Михайло почав писати перші прозові твори, знайшов адресу Нечуя-Левицького та відправив йому своє перше оповідання. Той високо поцінував твір, написав: «З'явився правдивий талант», — та посприяв публікації твору у львівському часописі.

Серйозним ударом по амбіціях Грушевського стала історія з неотриманою золотою медаллю. Тоді існувала традиція — своєрідний спорт гімназистів — викрадати завдання до іспитів. Директор пишався кращими учнями, навіть наперед виписав для них золоті медалі. Але сталося так, що історія з викраданням розкрилася. І хоча Грушевський не мав до неї ніякого відношення, рішенням директора гімназії ніхто з випускників 1886 року медалі не отримав. «Якби то було сто років тому, я б пішов в монастир», — написав пізніше Михайло. Але то було наприкінці дев'ятнадцятого століття. Тому Грушевський пішов не в монастир, а у славетний київський університет.

Грушевський ретельно виконував всі університетські устави. Був один професор, який вже мало що міг дати студентам, на його лекції практично ніхто не ходив. Проте Грушевський не просто відвідував курс, він ще й старанно конспектував. Професор був свідомий, що за ним писати нема чого. Він вирішив, що юнак пише щось своє. Як же він здивувався, коли перевірив та побачив, що Грушевський записує саме за ним.
Поступово Михайло Грушевський втягнувся у товариство, яке гуртувалося навколо Олександра Кониського. Хтось знає його як громадського діяча, хтось — як письменника. Але всі ми знаємо його як автора духовного гімна України: «Боже, великий, єдиний, Русь-Україну храни!»

Будинок Кониського знаходився там, де зараз центральні каси попереднього продажу залізничних квитків. І не було, напевно, студента університету чи семінарії, який навчався в Києві й не побував у тому будинку. Чим так приваблював Кониський? Насамперед харизматичною постаттю, талантом та любов'ю до молоді.

Він часто міняв псевдоніми, вчені нарахували, що мав їх близька 150. Так само йменував по-своєму молодих друзів. Прозвання придумував талановито: Грушевський був домашній, тендітний, невеличкий, тому називався Хлопець. Василь Доманицький — тонкий, легкий, з довгим волоссям, звався Вітер. Були в компанії Шпориш, Шпонька та інші.

Але найбільш манила молодь до цього будинку бібліотека Кониського. В Києві не було подібної, де була б зібрана українська література у такій кількості, незалежно, виходила вона польською, російською, німецькою чи українською мовами.

Кониський був людиною заощадливою, що підтверджує щоденник, де він записував помісячні трати (потім цю традицію перейняв Михайло Грушевський). Але на придбання книг він ніяких коштів не жалів. Шафи, де зберігалися книжки, прикрашали таблички з написом «Книжок з дому не даю». Проте можна було скільки завгодно читати безпосередньо у будинку.
Кава для Києва 19-го століття ще була екзотикою, тому частували гостей чаєм. На великому столі стояли самовар, склянки, а посеред столу — маленька тарілочка з трьома бубликами або булочками. Першу Кониський брав сам, другу клав біля своєї склянки. Третя незмінно залишалася на тарілочці. Зникала вона тільки тоді, коли в товаристві з'являвся хтось новий, дуже голодний або дуже нахабний. Ніхто з гостей не ображався на господаря, бо інакше йому не вдалося б зібрати достатньо солідну суму — 25 тисяч російських рублів, щоб заповісти їх на українську справу. Насамперед, на Наукове товариство імені Шевченка, яке було створене у Львові — свого роду «літературна Січ», де можна було друкувати українську книжку, говорити українською, створювати українські інституції.

Декілька місяців тому Світлана Панькова знайшла записник Грушевського про його фінансові витрати — такий самий, як був у Кониського. Прості записи про витрати доповнюють психологічний портрет власника. Грушевський завів його, коли закінчив університет, отримавши золоту медаль, яка стала своєрідною сатисфакцією за неотриману заслужену медаль після гімназії. Медаль Грушевський отримав за свою працю «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14-го века».

Тоді він вступив у магістратуру, щоб отримати право викладати у вищій школі. Якими ж були статки магістра Грушевського?
Статки магістра Грушевського
Бюджет за 1891 рік
275 рублів
Дав батько, який підтримував своїх дітей фінансово
200 рублів
Свого часу батько поклав у банки визначені суми. Михайло отримував відсотки зі свого вкладу щороку
425 рублів
Стипендія щороку зростала (вже у наступному році складала 600 рублів)
445 рублів
Гордий батько видав синові гроші, щоб той підготував до друку свою першу університетську працю, за яку отримав медаль. Грушевський зробив це і став розповсюджувачем: носив по книгарням, розсилав по різних місцях. За цю працю він отримав прибуток
Витрати магістра Грушевського
Бюджет за 1891 рік
520 рублів
На річний прожиток
145 рублів
На придбання книжок (в наступні роки витрати на книжки складатимуть не менше, ніж чверть його бюджету)
500 рублів
Відкладено на майбутнє
75 рублів
Дав у борг
У тому ж році 25 рублів Грушевський витратив на мандрівку на Поділля (для підготовки магістерської дисертації)

1893 рік дає у записнику надзвичайно цікаву картину — спостерігаємо Грушевського не тільки як людину з науковими здобутками, але ще й романтика, який закохується, захоплюється. А ще він дуже любив солодощі, особливо шоколад. У витратах цього року постійно фігурують цукерки та шоколад. Ось наприклад,
Цукерки — 75 копійок.
Шоколад — 15 копійок, 50 копійок, 30 копійок.


Звичайно, що він не їв все сам, а ще й пригощав знайомих панянок вином та солодощами. Любов Грушевського до солодощів підтверджують і інші джерела, особливо ті, що стосуються періоду його життя у Львові.

Деякі інші витрати того року:
Дорога до батька у Владикавказ — 10 рублів.
Компас — 1,5 рублі (коли збирався їхати на розкопки).
Букет — 3 копійки.


Його Грушевський купив дівчині, яка стала об'єктом його романтичного захоплення. Це була донька відомого перекладача Марія Василівна Вовк-Карачевська. Їй він присвячував записи у своєму щоденнику та свої поезії. Запросив у ботанічний сад, де освідчився, та підніс той самий букет.

У 1894 році Грушевський захистив дисертацію, але ще перед тим він отримав посаду професора Львівського університету. Професора першоїкафедри української історії створеної силами Кониського, Володимира Антоновича (вчителя Грушевського з історії) та групи галичан на чолі з Олександром Барвинським.

Період кави в житті Грушевського починається з переїздом до Львову. Першим часом він часто пише про те, як йому не вистачає київського товариства. «Бо тут що? Або говори про політику, або про всякі буденні справи, які нічого не варті», — пише він у той час. Поступово Грушевський своїм талантом і авторитетом він вливається у львівське товариство. Місцем для спілкування у Львові того часу були кав'ярні. Львів тоді очманів від кави. Каву пили спросоння, жінки брали каву з собою, щоб випити після причастя, пили її на ніч. Про кав'ярні складали цілі оди.

— Кав'ярня — це місце, куди тебе не запрошують, але ти обов'язково туди приходиш.
— О, ні! Кав'ярня — це місце зустрічі із самим собою.


В ці роки в фінансовому записнику Грушевського постійні записи: кав'ярня, кава, знову кава. Причому, Грушевський зазвичай пригощав учнів, київських товаришів, які приїздили до Львова. Витрати на каву були навіть більшими, аніж на шоколад та солодощі.

Улюбленою кав'ярнею Грушевського та його товариства була «Монополь». Журналісти, науковці, студенти дуже любили кав'ярню «Централь». Вона працювала до третьої ночі. Там можна було вести багатогодинні дискусії, зустріти Франка та всю богему міста. А ще «Централь» передплачувала всі модні й відомі українські та російські часописи. В щоденнику Грушевського вказано про це — «ходив на газети». Зрозуміло, що навіть заможний професор Грушевський не міг собі дозволити передплачувати все, що хотілося б читати. А деякі часописи він відмовлявся передплачувати принципово. Але щоб прочитати, про що там пишуть, він міг піти «на газети».

Один з журналістів хвалився:
— Все найкраще, що я написав, я написав у кав'ярні.
Другий йому заперечував:
— Я взагалі нічого не написав поза межами кав'ярні!


В історії життя та діяльності Грушевського надзвичайно багато тріумфів та розпачу, високого польоту думки та тихого сімейного затишку, смутку за Батьківщиною та наукових здобутків. Щоб дізнатися більше — зробіть, як ми. Обрайте один з численних цікавенних заходів, що проводять працівники музею. Наприклад, проект «Позаочі», де співробітники музею у театралізованому дійстві розповідають про 1926 рік, ювілей Михайла Грушевського — 60-ліття від дня народження, 40-річчя наукової діяльності. Цікаві подробиці ви дізнаєтеся від двох персонажів — домогосподарки та двірника.


Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського
Вулиця Паньківська, 9

Тел. 044 288 2807
Пили каву у будинку Грушевського
Світлана Максимець
Текст
Андрій Карпець
Фото
Made on
Tilda