Богдан Гдаль: почни з себе та зміни місто
Київський дизайнер Богдан Гдаль відомий не тільки своїми роботами, але й активною громадською позицією. Головна фішка Богдана: завжди починати з себе. Вікенд побував на лекції, де Гдаль розповів, як наважитися на перший крок до змін, знайти точку дотику, побудувати правильну комунікацію з оточенням та міняти простір навколо себе. Саме так він робив, коли перетворював страшезний під'їзд на Автозаводській на комфортний простір.
Історія з під'їздом стартувала на початку 2013 року. Тоді я жив на Автозаводській з дружиною у її батьків. Це не квартира, де я прописаний: перший аргумент людей, щоб нічого не робити — це те, що вони не прописані там, де живуть.
Коли ти не робив до цього абсолютно нічого, важко починати з нуля. Треба вибрати найменшу точку дотику, яка для тебе можлива, і з неї розгортатися
Пам'ятаєте, був великий снігопад у березні 2013 року, коли люди розкопували автівки, допомагали один одному? У той момент захотілося самому щось змінювати. Перед тим я прочитав про теорію розбитих вікон, вона мене дуже зачепила. Побачив, що дійсно, у тих місцях, де зіпсований простір, його ніхто не підтримує, нічого не змінюється роками. Я захопився темою загальної зміни простору.

Часто кажуть: нове покоління прийде і щось поміняється. Я переконаний, що таким чином не зміниться нічого, бо діти переймають підсвідомі установки своїх батьків і країна далі не міняється. Я хотів почати з маленьких кроків. Не скаржитись, що щось не так, а робити.

Я займався веб-дизайном. Моя робота пов'язана з віртуальним простором, тобто я створюю веб-сайти, логотипи. Іноді трапляється, що ти вкладаєш багато енергії в роботу, а через певний час власник вимикає сайт, або щось змінює, і твоя робота зникає. Тому ця історія збіглася з власним пошуком творчої реалізації. Виникло бажання розвіртуалізуватися — робити речі, які для мене важливі, але в реальному житті. Перший крок — це був поверх, на якому ми жили. Мріяв спробувати малювати на стіні, яка і стала першим полотном.
Обережно, двері пофарбовано!
Передувала всьому історія з вхідними дверима. Двері — це була перша точка дотику, з якої я почав щось робити. На саму роботу витратив 20 хвилин. І перший висновок: чого було стільки чекати? Але, по-перше, я соромився починати, не знав, що люди скажуть теж поширена теза. Коли став фарбувати, підійшов дідок і почав кричати до мене «Зачем ты это делаешь, все равно это скоро закрасят!», жінка з дитиною сказала «Ну наконец-то!». Одна бабка спитала «Ви із ЖЕКу?» — я кажу, ні. Вона здивувалася.
Потім була ініціатива з батарейками, я почав їх збирати, і ідею підхопили. Єдиний недолік — люди кидають і лампочки, хоч їх треба окремо здавати, але це не критично.
Власний поверх — перший крок
Наступний крок — малювання на поверсі. Сусід допоміг підготувати стіну, бо я навіть не знав, як підійти до штукатурки, фарби. У подібних змінах важливо, щоб була людина, для якої така робота — абсолютно звична річ. Щоб показали перші кроки, потім ти вже робиш сам. Тут знову спрацювала історія з тим, що я довго наважувався. Придумав малюнок, мучився, з чого почати, як його намалювати.

Я захоплювався етнікою, і ця картинка була таким міксом, символікою, філософською річчю, яка мені подобалась. Почав з куточка, розгортався до щитків, які були замальовані ядучо-рожевим із квіточками, потім перестрибнув на двері ліфта, на стіну, малював кілька композицій, замальовував, бо мені не підходило, як воно виглядало. Фактично поверх був простором для експериментів.

Це тривало кілька місяців. Спочатку це були олівцеві чернетки, потім кольором. Про малюнки на нашому 8-му поверсі знали лише кілька людей, які жили поруч, та сусіди на 9-му та 10-му. Ніхто не реагував, поки я не втрутився в ліфт.

Ліфт — це був перший публічний простір, бо ним користується більшість людей. У ліфті почалось все з перефарбовування стіни, сірої, як і все життя. Потім була дискусія, хтось підтримав, одна жінка сказала, що «было нормально» і нащо втручатися. Тут важливою стала комунікація з сусідами, необхідно було пояснювати сусідам, навіщо я це роблю.
Партизанщина у місті
Колись в 2012-13 році я познайомився з Федором Баландіним — власником кнайпи «Купідон». Він казав, що разом з друзями фактично займається міською партизанщиною, бо доки будеш домовлятися з міською владою, щоб щось поміняти, тобі вставлять сотні палиць в колеса і намагатимуться відмовити. Тому вони за свої гроші щось змінювали, потім приходили до комунальників і пропонували, щоб ті поставили собі галочку, ніби то їх робота. І так Федір з друзями змінювали простір, не афішуючи. Якщо будеш на когось тиснути, вимагати від влади, то в 99% випадків нічого не зміниться.

Мені ця партизанщина сподобалась, тому що з юридичної точки зору, щоб робити такі речі в під'їзді, потрібно домовитись з кожним мешканцем, зібрати підписи. Виходить, я це робив, не дотримуючись юридичних норм. Але якби я не почав, нічого б не відбулось взагалі.

Зараз, через певний час, я б багато чого так не робив. Мені потрібно було пробувати такі примітивні публічні прийоми або малювати примітивні картинки, щоб поступово розвернути відчуття можливого. Якщо на початку цієї ініціативи я боявся торкнутися однієї стіни на поверсі, то далі ця сміливість почала розвертатися в ініціативи на масиві і загалом у місті. Людина поступово, на підсвідомому рівні починає розуміти, що вона господар міста, вона вдома не тільки всередині квартири, під'їзді, але й на своїй вулиці, на сусідній, і взагалі в місті. І з цією установкою вона починає позитивно втручатися у простір і його змінювати. Тому ці маленькі кроки були важливі. Також важливо розказувати людям, які хотіли б, але не знають, з чого почати, тому що у них так само межі можливого звужені і має бути хтось, хто допоміг би їх розширити.
Комунікація з сусідами
Ще до фарбування ліфту я купував урни. Звичайні офісні урни, бо вони були найдешевші. Люди, які беруть рекламу зі своїх поштових скриньок, часто кидають її під ноги. Або, наприклад, вона впала, а нагнутися за нею вже важко. Поступово кількість цих папірчиків збільшується, тому що прибиральниця ЖЕКу обслуговує 10 будинків і за свою дрібну зарплату не має ентузіазму вилизувати під'їзди. Люди звикають до цього, це стає нормальною картинкою: тут папірчики розкидані, тут хтось відбив кусок стіни, а там помалював, ну що зробиш.

Я купував урни, поставив першу — її вкрали. Купив другу — вкрали. Через кілька тижнів купив третю — те саме. Четверту — знову вкрали. Потім купив п'яту, але не звичайну, а красиву, високу, на неї замовив дизайн, написав, що це урна для сміття, і тези на зразок «зміни починаються з тебе». Її зацінили. Всі папірчики, які з'являлись, кожного дня я підбирав. І поступово народ став менше смітити. Не одразу, але я помітив, що все більше кидають вже в урну. І її теж вкрали. Але потім сусідка, яка однією з перших перейнялась цією історією, купила таку саму. І ця урна стоїть вже чотири роки.

Я роздруковував своєрідні меседжі по кожному кроку, і народ почав на вільних зонах залишати фідбек. Фактично це був офлайн-чат.

Щодо комунікації: одного разу я запропонував зняти рекламні дзеркала у ліфті, мені написали «пусть будут», тоді я написав, що не буду чіпати. Першого дня, коли пофарбував ліфт, хтось написав: «К сожалению, покрашено безобразно». Я обломався, засмутився, подумав, нащо я це роблю, це нікому не потрібно.

Настроєві гойдалки в принципі були впродовж всього проекту: коли є підтримка, розумієш, що це комусь потрібно. Коли люди нападають, думаєш, навіщо напрягатись, як воно нікому не треба. Врешті-решт я став пояснювати, навіщо я це роблю, з'явились перші позитивні відгуки, і вони за кількістю переважили негативні. Далі я робив дизайнерські пояснення: спробую намалювати хмарку, питав, у які кольори, тобто ніби радився.

Після батарейок, урни, поверху і ліфту з'явилися перші результати, своєрідна проміжна реакція. Сусідка пофарбувала поштові скриньки. Вони були спалені, друга стійка обгоріла, у такому вигляді вони стояли досить довго. Був хлопець на поверсі, який допомагав мені зі штукатуркою, з'явилась дівчина, яка купила урну, дівчина з іншого поверху пофарбувала скриньки. Ще одна сусідка пофарбувала у себе на поверсі двері ліфту, щитки.
Розгортаємо ініціативу: освітлення
Один із кроків — це історія з освітленням. На першому поверсі ще нічого не віщувало змін, дроти звисали переплутані, їх зазвичай компанії не напружуються добре вкладати. Я зробив пластиковий короб і сховав дроти як міг. Купив освітлення — два світильника і датчики руху. Це економія нібито дармової енергії, за яку платить ЖЕК або невідомо хто. Ідея була в тому, щоб світло вмикалось тоді, коли воно дійсно потрібно.

Раніше раз на півроку ЖЕК вкручував лампочку в якійсь страшній решітці, а у більшості випадків її не було. Світло вмикалось о годині восьмій-дев'ятій, коли було абсолютно темно. Взимку, коли вже о четвертій темно, світла не було. До того ж лампочка живилась від якогось умовного рубильника, який знаходиться у ЖЕКу.

Тому це зміна, яку я робив для себе, щоб мені комфортно було заходити в під'їзд. Трошки хтось поскаржився: нащо ця моргайка, кому вона потрібна. Але врешті-решт ідея запрацювала.
У нашому будинку жила людина, яку всі звали Дєд. Це такий чоловік років 70. У нього є гараж і Запорожець. Певний період він майже кожен день сварився з водіями, які перекривали виїзд з гаража. Він лупив ногами по колесах, виходив водій, намагався щось довести діду. Дєд завжди був зверху, тому що у нього напористості і наглості набагато більше, ніж у молодших хлопців.

Десь о шостій ранку я малював, виходить Дєд і питає: «Що ти тут робиш?». Я кажу: «Малюю». Він каже: «Нащо ти це робиш?». Кажу: «Для краси». Він раз — і усміхнувся. І пішов, нічого більше не сказав. А потім повернувся і почав давати мені поради. Я дізнався, що на його поверсі були такі шаблони: поверх, номери квартир. Я думав, що це колись централізовано малювали по будинку, але вони були тільки на одному поверсі. Виявилось, що Дєд — дизайнер, він це робив, коли ще компів не було. І я його заагітував зробити шаблони.

Він за пару днів наклепав номерки для всіх поверхів плюс шаблони для номерів квартир. Він ще на мене наїхав, що я намалював ці цифри не там, де треба. Я намалював їх навпроти сходів, а за його логікою вони мали бути навпроти ліфта, де людина виходить і бачить. Тому я білою фарбою замалював ті, що біля сходів, і перемалював де треба. Потім Дєд ще нав'язав мені напис «під'їзд номер» і номери квартир над дверима у під'їзд. Воно мені не дуже підходило по дизайну, але як людина вже залучилася, то треба її підтримати. Ще він запропонував зробити номер на будинок, тож вийшла така протонавігація, але в принципі вона така естетична.
Перший поверх: залучаємо кошти
Проект, зроблений за 20 хвилин, був запропонований і втілений.
Взагалі історія розгорталася протягом року. Я робив це, коли був настрій, коли ніхто не підганяв. Далі вже рідні почали казати: «Скільки можна тягнути, давай дороблюй!»

Потім був перший поверх. В мене досить швидко з'явилася ідея, намалював таку штуку. І от проект, зроблений за 20 хвилин, був запропонований і втілений. Я використав комунікацію: повісив оголошення, що я хочу зробити. І написав: «Збираю гроші на фарби». Приблизно визначив, скільки треба на фарбу. Велика банка тоді коштувала десь 200 гривень. Сумарні витрати вийшли 2,5 тисячі гривень (долар тоді був по 7).

Я вибрав кілька кольорів, пішов в гіпермаркет і закольорував потрібні тони. Купленої фарби вистачило не тільки щоб втілити ідею, а і досі вистачає, щоб щось підправляти.

Про реакцію: я не просив, а ніби запитав, і люди поступово почали давати гроші. З грошима взагалі цікава історія. До того часу я робив все за свої кошти і нікого ні про що не запитував. Тут я вже не міг сам витягнути, потрібна була допомога. Спостереження таке: гроші давали тільки тоді, коли я дійсно щось робив. Тобто ти стоїш з пензлем і малюєш, підходить людина й каже: «На тобі грошей, втілюй!»

Була така історія: коли я тільки починав малювати, підійшла до мене жінка і питає: «Это вы Богдан? Это вы тут рисуете?» Я відповів: «Так». Вона каже: «Не рисуйте!»

Я показав, що саме роблю, і вона трошки заспокоїлася. А через півтора місяці принесла гроші. Єдине побажання, яке вона висловлювала: хотіла більше яскравих кольорів.
Для комунікації я залишав номер телефону, контакти. Але ніхто не подзвонив. Ті, хто давали гроші, робили це «вживу».
Дєд теж трохи бурчав, казав, що по ГОСТах стіни повинні бути сірими. А ще він казав: «От зараз таке робиш, але прийдуть до тебе і здєлают!». Але не "здєлали".

Але оскільки він був задобрений тим, що взяв участь у проекті, Дєд поступово відтанув. В когось з сусідів на першому поверсі будівельники робили ремонт, побачили ініціативу і підтримали тим, що зробили металевий кутик між ліфтовою зоною і сходами. Так стало набагато міцніше. Це був ще один маленький крок від людей, які бачать, як щось змінюється.
На першому поверсі я теж розгортав все поступово. Спочатку був куточок, потім двері ліфта, далі я довго мучився, як зробити. Робив це вночі. Пам'ятаю, четверта година ранку, я стою з фарбою, виходить чоловік покурити і питає: «А навіщо це тобі потрібно?»

У вхідній зоні, між дверима у під'їзд та першою секцією, де висока стеля, був жахливий стан, восени протікало. До речі, драбину для роботи дали сусіди на моє прохання. Так я навчився штукатурити, працювати з цементом. До цього часу не мав такої практики. Фактично я повністю переробив передбанник. Коли грубі роботи були завершені, під'їзд отримав свій остаточний вигляд. Пізніше були зауваження за темний колір, в інтернеті коментували, що такі рубані лінії – не зовсім добре, не всім подобається.
Висновки та поради
Я собі говорив, що роблю це для себе, - Богдан Гдаль
Загальні висновки: люди почали ставитися до під'їзду набагато охайніше і з повагою. Були певні спроби помалювати в ліфту, наприклад. Я все відновлював знову.

Вся ініціатива була побудована за простою тезою: я собі говорив, що роблю це для себе. Були певні настроєві гойдалки, коли люди підтримували або критикували. Але навіть коли я не отримував підтримки зовні, моя мотивація була: не хочу жити в такому середовищі, буду його змінювати. Зараз я там не живу, тільки приходжу в гості, але я бачу, що стали набагато менше смітити.

В будь-якому разі менше псують стіни, малюють, це очевидно. Але іноді треба підправляти. Коли фарбуєш стіну в уявному під'їзді, треба залишати запас фарби в комірці. І як тільки хтось зіпсував, ти береш пензель і швидко підмальовуєш. Тут спрацьовує психологічний момент, люди, які псують, розуміють: реальність безповоротна, це неможливо зіпсувати, бо є мінімум одна людина, якій небайдуже.

Мій знайомий – Володя Манжос, художник з команди «Інтересні казки», казав, що колись займався вуличним графіті, робив «теги», така вандальна практика. З часом він переосмислив це, а мені розповідав, що для тих хлопців, які займаються такою творчістю на вулицях, спрацьовує такий психологічний трюк: коли швидко відновлюєш стіни, то у них вже не виникає бажання псувати. Бо який сенс малювати в тому місті, де твій малюнок швидко зникне.

Після Майдану стався грандіозний виплеск громадянської активності. Здавалося, що горизонтальних ініціатив буде мільйон, з них почнуться карколомні зміни. Але недавно на проспекті Глушкова я зайшов у сусідній під'їзд і жахнувся: він ще в більш страшному стані, ніж був мій колись. Їздив до друзів, дивився їхні під'їзди. Виходить, людей, які зробили щось подібне, не так вже і багато. Мабуть, треба про це говорити. Якщо вийде хоча б кількох людей підштовхнути до якихось змін – то буде добре.
Персональний сайт Богдана Гдаля з його проектами bohdan.com.ua
Сторінка у Фейсбуці
Слухали та надихалися
Светлана Максимец
Марина Курильчук