Заведено вважати, що першим зняв наше місто на фото англієць Джон Борн у 1853 році. Він знімав Ланцюговий міст, який не зберігся до наших часів. А вже в 1867 році фотограф Віктор Воюцький і художник Олександр Рудковський створили перший в імперії фотокалендар, за який отримав золотий годинник від імператора Олександра II. Фотосправа у столиці розквітла. На одному лише Хрещатику налічувалося 14 фотоательє, стверджує києвознавець Михайло Кальницький. Кажуть, що перше кольорове фото та перші знімання при електричному освітленні теж робили у Києві.

Художня освіта та смак допомагали Мезеру в роботі: до того, як розпочати карʼєру фотографа, він викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат. Франц знімав Хрещатик і Бессарабку, Андріївський узвіз і Бібіковський бульвар, гору Щекавицю та фонтани, багато з яких не збереглися до наших днів. Завдяки альбомам Мезера нам відомо, який вигляд мав старий вокзал до пожежі.

Це зараз ми клацаємо місто з будь-якої точки. Тоді ж доводилося озиратися на жандармів, отримувати спеціальні дозволи. Одного разу Мезера затримали під час знімань і доставили в дільницю, вважаючи іноземним шпигуном через те, що він знімав еспланаду перед фортецею. Щоб фотографувати масові заходи на кшталт парадів та інших церемоній, теж потрібно отримати допуск.

Але Франц вміло підійшов до справи: він створював розкішні фотоальбоми міста в шкіряних палітурках і дарував їх імператору. Той у відповідь нагороджував Мезера почесними званнями на кшталт «Фотограф його імператорського двору», презентував подарунки у відповідь — срібну чорнильницю, золотий годинник. Губернатор теж радів: у подарункових альбомах для імператора Київ виглядав квітучим. Тому губернатор як регулярно замовляв сімейні та парадні портрети в ательє у Франца, а й рекомендував його вищої знаті.

Серед інших фотографів де Мезера виділяли зухвалість і діловий підхід. За часів, коли ще не чули про піар, він називав себе «Придворним фотографом королеви еллінів» та її особистим другом: дружина грецького короля Георга походила з Романових і була племінницею російського царя Олександра II. А Мезеру вдалося успішно виконати її замовлення.

У його ательє можна було замовити маленькі візитні фото розміром 6 на 10 сантиметрів, кабінетні картки (11 на 16 сантиметрів), обплетені у шкіру розкішні фотоальбоми та подарункові книги з краєвидами Києва. Доходи ательє Франца становили 50 тисяч карбованців на рік.

В ательє на Хрещатику знімалася вся київська знать, через нього пройшло кілька поколінь киян. Мезер дружив із Лесею Українкою та Миколою Бердяєвим, був членом літературно-артистичного товариства. А ось Олександр Купрін не злюбив його й у своїй «Ямі» вивів автором порнознімків: «Після приїзду, на другий день, він вирушив до фотографа Мезера, захопивши з собою соломʼяну дівчину Белу, і знявся з нею в різних позах, причому за кожен негатив отримав по три карбованці, а жінці дав по карбованцю. Знімків було двадцять».

Мезер посміявся, прочитавши повість: зусилля Купріна призвели до зростання популярності його ательє.

Ательє Висоцького знаходилося на розі Хрещатика та Лютеранської та вважалося одним із найкращих у місті. Учнем його був Альфред Федецький — відомий фотограф, один із перших кінематографістів Російської імперії.

Деякі колекціонери сьогодні називають Висоцького головним конкурентом Мезера. Сучасникам же він запамʼятався не лише як фотограф, а і як талановитий поет, який дружив із передовими літераторами того часу — Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Іваном Франком. До речі, Висоцький був автором знаменитого весільного фото Каменяра та не менш відомої картки «Леся Українка у віночку».

Після смерті господаря 1894 року власником ательє став його син, який увів у практику новинку — знімання при електричному освітленні.

До кінця 19 століття, коли поширилася фототипія, фотокартки значно подешевшали. Тепер фото розміром з візитівку коштувало один карбованець, кабінетні портрети — три карбованці за дюжину, а повторне копіювання з готових негативів ще дешевше. Якість стала нижчою, натомість технологія дозволяла швидко віддруковувати величезні тиражі — до півтори тисячі відбитків. Фотокартки стали масовими та доступними.

Використовуючи цю технологію, Генріх Лазовський наприкінці 1890-х випустив альбом із 24 фототипій «Київського Володимирського собору». В альбомі були фото собору та храмових розписів Васнецова та Нестерова. Альбом Лазовського в тисненій папці коштував лише три карбованці.

Мабуть, головне досягнення Лазовського — у тому, що він першим із київських фотографів почав розфарбовувати чорно-білі знімки в кольорові. А Паризька національна академія відзначила його Великою золотою медаллю та дипломом почесного члена за високе вміння поєднувати штучне та природне освітлення.

Як і його колеги, Генріх дуже пишався нагородами та титулами. Напис на його візитівці сповіщав: «Г. Лазовський, член Паризької Національної Академії, знімає портрети з 10 год. ранку до 5 год. вечора. Центральна фотографія кут Хрещатика та Прорізний вул. д. Клугкіста №4 Київ. Вшанований нагородою на Всеросійській фотографічній виставці в Москві 1889».

Коли Шевченко приїхав до Києва, він зупинився у приятеля Івана. Того приїзду Кобзаря Гудовський влаштовував для нього, як зараз би сказали, безплатні фотосесії. Зараз це відомі знімки: на першому знімку Шевченко в білій сорочці та піджаку з темною краваткою. Згодом за цим знімком художник Цисс намалював портрет олією. На іншому Тарас Григорович сидить біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках. За третім фото у білому костюмі Шевченко зробив офортний автопортрет.

Марков швидко зорієнтувався і на додаток до ательє відкрив видавництво листівок із краєвидами Києва. Він використовував всі наявні на той момент способи збільшення продажів: дешевий масовий друк, яскраві фарби, нанесення всіляких написів на зображення. Відомі нам картки «Красавец Киев шлет привет» — це продукція його видавництва. Спочатку вони робилися так: на готове розфарбоване зображення накладалися майстерно вирізані кольорові картонні літери. На початку 20 століття винахідливий Марков випускав листівки-гармошки, складені особливим способом, з десятьма мініатюрними краєвидами Києва.

Неймовірно популярними були зображення, як зараз сказали б, знаменитостей. Видавці друкували картки з портретами імператорської сімʼї, літераторів, полководців, художників. Містяни скуповували листівки з оперними співаками, балеринами та цирковими артистами.

Марков співпрацював із художником Гулаком, чиї карикатурні картинки розліталися, як гарячі пиріжки. Як і зараз, кияни тоді любили посміятися, тож у ході були гумористичні та сатиричні листівки. Жартували над веселим бідним життям студентів, відносинами з москалями та висміювали дурні рішення влади.