Цей змій буцімто жив на околицях тодішнього Києва й наводив жах на мешканців, бо щороку навесні забирав собі найгарнішу дівчину. Красуні ставали його обідом, а за рік треба було поновлювати жертву, інакше змій погрожував спалити все місто. Такі жертвоприношення тривали до тих пір, поки змій не вибрав доньку київського князя. Побачивши надзвичайної краси дівчину, він не з'їв її, а лишив жити з собою. За деякий час княжна вивідала в змія, що не такий він уже й всесильний і побороти його зміг би лише Кирило Кожум'яка. Дівчина передала цю інформацію батькові через поштового голуба. У місті наказали відшукати Кирила, вмовили його позмагатися зі змієм, і от тепер на місці битви стоїть Кирилівська церква.

Є ще продовження легенди, яке оповідає про те, як Кирило запряг суперника в плуг і виорав вали. Сам змій загинув, луснувши від кількості випитої води (хто каже, що Дніпра, хто говорить, що Чорного моря, до якого він доорав землю).

Орест Сомов у творі «Київські відьми» відтворює дуже поширений у Києві сюжет. Чоловік одружився на напрочуд красивій дівчині, що виявилася відьмою. Вона підкладала снодійний мішечок йому під подушку, варила зілля в спеціальному горщику, а потім вилітала в димар, цілу ніч гуляла біля вогнища з іншими відьмами, а під ранок поверталася додому. Врешті чоловік, обманувши дружину, проробив всі ті самі маніпуляції та опинився на Лисій горі. Чаклуни й відьми виявили його присутність, а на наступний день дружина мусила вбити його, висмоктавши кров із серця.

Сьогодні історії про шабаші вже не сприймаються серйозно, але місце Лисої гори й далі лишається таємничим і небезпечним (зокрема через маргінальність території й представників різних субкультур, які люблять там збиратися). З іншого боку, письменниця Лада Лузіна, наприклад, сама поширює історію про молодого хлопця, її читача, який пішов на Лису гору у Вальпургієву ніч і був там убитий.

За іншою версією, під цим храмом зустрічаються сім великих підземних джерел, які живлять місто. Якщо щось станеться з пагорбом чи церквою, вони виринуть нагору й миттєво затоплять весь Поділ, а за ним, з'єднавшись із Дніпром, розпочнуть наступний великий потоп.

Цікаво, що коли в 1930-х роках один за одним знищувалися київські храми, Андріївську церкву не зачіпали. Подейкують, що боялися звільнити підземне джерело. Кілька років тому кияни знову пригадували цей мотив у світлі тривалої реконструкції пагорба Андріївської церкви до Євро-2012.

Таким чином, поки Андріївська церква стоїть на своєму місці, Києву нічого не загрожує.

Ходили чутки, що пожежу, яка сталася одразу після спорудження, влаштували саме вони. Орлов подався до Сибіру, де заробив грошей на добудову, але, повертаючись додому, був пограбований і вбитий. Дім завершила дружина, але, кажуть, і вона не розрахувалася з робітниками. Вдова мусила швидко продати будинок, і до революції він змінив трьох власників. Причина була вкрай цікава: поговорювали, що в домі постійно чути гуркіт, завивання та стогони.

Будинок називали проклятим і відмовлялися там жити. Звісно, ніяких грошей прибутковий дім не приносив. У радянський час тут були комунальні квартири й жили художники, зараз дім і далі стоїть порожній. Слава проклятого місця не покидає цю будівлю навіть після всіх ремонтів, спроб відкрити готель і розвінчання міфів про привидів.

Вічні пробки та численні страшні аварії інколи пояснюються різким погіршення самопочуття та нелогічною поведінкою водіїв — «наче біс поплутав». Дехто навіть розповідає про тіні на дорозі та раптове затьмарення, причиною яких могла бути нечиста сила.

За переказами Північний міст побудовано на місці старого кладовища на околиці села Троєщина. Деякі кияни також оповідають, що в урочищі Чорторий насправді збиралися відьми. Вірять, що до початку будівництва мосту там також знаходилася одна з Лисих гір і був облаштований їхній відьомський цвинтар. Письмових підтверджень цьому немає. А от легенди про Чорторий ще зберігаються в народній пам'яті. Люди вірять, що тепер, коли душі не почуваються спокійними, вони шкодять автомобілістам за те, що їх постійно тривожать.

Інша справа, коли історії про погане самопочуття, дивні звуки та видіння розповідають ваші сусіди. Тоді вони обростають все новими подробицями й живуть довше, бо сприймаються як майже свої.

Моя одногрупниця, наприклад, розповідала про свій будинок на Ставропільській, який вважався побудованим на місці кладовища. Сусіди розповідали, ніби там постійно відчувається присутність духів, а комусь навіть ввижалися потьоки крові на стінах. На стадіоні біля дому були якісь металеві пластини в землі, і, розширюючи рамки наративу, мешканці казали, що це остови від могильних хрестів.

Схожі нарікання на головний біль та пов'язування цієї проблеми з поганим місцем тривалий час можна було почути з будинків на початку Героїв Сталінграда. До речі, зверніть увагу, що в оповідях про Московський (Північний міст) наявність цвинтаря інколи перекидається і на цей бік, а не на село Троєщина.

Іншим досить поширеним способом для самогубств лишаються стрибки під потяг метро або залізниці. До речі, як тільки в Києві проклали залізницю, то газети постійно писали про досить значну кількість охочих кинутися під поїзд. Проте ймовірніше, що такі випадки просто стають відомішими через обговорення в пресі та більшу залученість людей у цей трагічний момент.

Ставлення до суїциду лишається каменем зіткнення в сучасному суспільстві. Із часів Середньовіччя церква прищеплювала розуміння самогубства як найбільшого гріха (життя дається Богом і лише він може його відбирати). У традиційній культурі українців ці християнські вірування підкріплюються уявленнями, що «неправильно» померлі не можуть спокійно перейти на той світ, бо не відіграли свою соціальну роль, і починають шкодити живим.

Самогубців не ховали на загальних цвинтарях, а здебільшого в канавах, на межі за селом або поруч із перехрестями. Поведінку людини, яка обрала для себе такий шлях, пробували пояснити втручанням зовнішніх сил. Бажання знайти зло, яке штовхає до самогубства, призводить до того, що місця, де стаються такі смерті, маркуються як небезпечні й такі, що мають погану енергетику, негативно впливаючи на людей.

Люди мають здатність ретранслювати сюжети, пов'язані з потойбіччям, невідомим і незрозумілим тоді, коли в суспільстві переважають відчуття нестабільності та невизначеності. Коли люди не певні в тому, як буде виглядати їхнє життя завтра, вони більш схильні звертатися до сюжетів з хтонічними істотами та знаходити пояснення в чомусь надприродному.