Красна площа, 13-та гармата та легенда про упиря. Вікенд у Чернігові

Красна площа, 13-та гармата та легенда про упиря

Вікенд у Чернігові

Володимир ПИЛИПЕНКО

Один з найулюбленіших маршрутів киян на вихідні — це поїздка до Чернігова. Вікенд гуляв по осінньому місту з гідом Володимиром Пилипенком, щоб дізнатися про історію, міфи та легенди. Ділимося з вами розповідями Володі та порадами для туристів.

У Львові можна запитати, де знаходиться історичний центр, і вам покажуть пальцем. Для Чернігова поняття історичного центру як такого не існує. Точніше тут кілька центрів — це Болдині гори, Центральна площа, Дитинець (або Вал).

Дитинець — це самий крутий і дорогий район древнього Чернігова, тут жили князь, чиновники, єпископи. Всередині була центральна площа. В різні часи її називали по-різному (Олександрівська, Плац-парадна), але зазвичай народ називав її Соборною, навіть у радянський час, коли вона називалася площею Диктатури пролетаріату.

Тепер тут немає площі, територія стала парком, вірніше, заповідником. Майже вся архітектура Чернігова занесена в заповідник.

В історії Чернігова є два етапи розквіту — це давньоруські часи до татаро-монгольської навали та козацький час.

Спаський, або Спасо-Преображенський храм старший від Софії Київської, цей храм обов'язково зображується у підручниках, а коли учні здають ЗНО з історії, повинні його впізнавати. Будувати почав брат Ярослава Мудрого чернігівський князь Мстислав у 1030 році. Спаський храм зараз часто порівнюють із Софією Київською, що не дивно: однаковий архітектурний стиль, один і той же час будівництва.

Але Софія багато разів перебудована зовні, особливо Мазепа її дуже круто перебудував. Цей же храм лишився майже таким, як був. Додалися з часом коридорчик при вході та шпилі. Це абсолютно візантійський собор. Зараз такі можна побачити в Стамбулі, на Кавказі, Балканах. Візантійська техніка будуванння — мурування — прийшла до нас із хрещенням, але не прижилася, бо досить складна.

Відкриті куски на стінах демонструють оригінальну кладку. По суті це монолітна кладка. Зараз моноліт бетонний, а це був моноліт з вапна. Туристи завжди питають: «Що то за тонка керамічна плитка?» Це не плитка, це плимфа — цегла тих часів. У Чернігові свого каміння ніколи не було, тому його везли сюди або із Новгорода-Сіверського або із Овруча.

Інтер'єр Софії Київської неперевершений, екстер'єр зіпсований часом. В Чернігові навпаки — оригінального інтер'єру немає, проте ззовні храм виглядає дуже приближеним до оригіналу. Собор неодноразово горів. Але стіни надійні, більше двох метрів товщиною.

Взагалі стандартна історія давньоруських чернігівських церков: збудував якийсь князь, потім спалили монголи, за ними литовці, потім поляки, Москва, далі — випадково — свої.

На жаль, Чернігів після татаро-монгольскої навали 1239 року не відновився як економічно та політично потужне місто. До монголів це було місто номер два, постійно сперечалося з Києвом. Про те, наскільки багатим воно було, свідчить архітектура. Таке будівництво було колосально дорогим на той час. Але все це було знищено під час навали, кількість населення тоді впала в 100 разів.

В соборах часто зображують чотирьох євангелістів — Марка, Іоанна, Луку і Матвія. Або їх самих, або істот, які їх символізують: лев, янгол, орел, бичок. А в чернігівському соборі під куполом зображені чотири пори року. Це дуже дивно, бо не відповідає канону та традиції. Мистецтвознавці та історики не мають чіткого пояснення, чому це саме так.

Спаський собор був не просто храмом, а ще й статусним покажчиком слави князя та місцевих воїнів, багатства міста.

Борисоглебський храм поряд зі Спаським — це вже типова архітектура Київської Русі. В Києві є подібний храм — Пирогощої Богородиці на Подолі. Такий самий є у Володимирі-Волинському. Борис та Гліб були важливими людьми в історії — перші люди місцевого походження, яких канонізували. До цього часу церква канонізувала греків, римлян, євреїв. А тут святими стали місцеві. Це показувало: земля благословенна, на ній народжуються святі люди. І не треба забувати політичний розклад: князь, який будував цей собор, будував його на честь своїх прадідів. Коли релігія була одним з визначальних факторів всього життя, сказати: «мій прадід був святим» — значило дуже багато.

Тут був похований Лазар Баранович, на жаль, поховання не збереглося. Баранович — відомий полеміст, церковний діяч 17 століття. Кажуть, міг навіть стати київським митрополитом, але характер мав дуже впертий, непоступливий. Може, тому висвятили його тільки на архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського. З іменем Лазаря Барановича пов'язане культурне та мистецьке відродження Чернігова. Він привіз сюди школу та типографію, активно запрацювали монастирі. Місто стало паломницьким, освітнім та мистецьким центром.

Семаргл на будівлі собору

З реставрацією собору пов'язана цікава історія про знахідку чернігівського семаргла. В міста є герб давнього часу — це чернігівський орел. Але семаргл став своєрідним неофіційним символом міста. Семагрл — це язичницький бог, згадка про нього є в «Повісті минулих літ»: коли князь Володимир перед хрещенням пробував реорганізувати язичництво, він створив пантеон, вибрав кількох богів, головним призначив Перуна «і Мокоша, і Трибога, і Семаргла». Але ми не знали, як саме виглядав Семаргл, допоки під час розкопок археологи не знайшли зображення, яке вони трактували саме як семаргла. Воно зараз дуже популярне в Чернігові — його можна побачити на картах та візитках, сувенірах, плакатах, люди прикрашають ним забори своїх будинків, а в мого знайомого навіть є таке татуювання.

Звичайно, нас цікавить, як можна пояснити наявність зображення язичницького бога на православному храмі. Одна релігія не замінює іншу в один момент, ми не можемо стерти з культури язичницький спадок і насадити християнський. Є довгий перехідний період, коли нова релігія заміщує стару, тоді старі знаки теж використовуються, але з новим наповненням. Тут він символізував частину світу, яка не буде врятована.

Наступна будівля — так званого чернігівського колегіуму. Чому так звана? Бо будівля колегії, на жаль, не зберіглася. А це було додаткове приміщення, яке використовувалося, коли не вистачало місця. Взагалі це і дзвіниця при монастирі, і трапезна, і церква при трапезній.

Колегіум — це навчальний заклад вищий від школи, але не університет. Будувався за зразком європейських університетів. Фактично повторювали те, що бачили в Європі. Тут була висока якість викладання, а навчали безкоштовно, що досить дивно для 18 століття. Основою були світські предмети — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, філософія, музика, медицина, богослов'я. Проіснував майже сто років як світський заклад, потім Катерина II перетворила його на чернігівську духовну семінарію.

А це пам'ятник Мазепі. Цікава людина та важлива для Чернігова фігура, бо зробив для міста дуже багато. За його сприяння багато що відновлювалося, говорять, що він дав 10 тисяч карбованців на будівлю колегіуму — це астрономічна для того часу сума.

Але таке зображення Мазепи, як і його зображення на наших десяти гривнях — це певною мірою вигадані зображення, бо ми і досі не знаємо, як він виглядав. У нас немає прижиттєвого зображення, де ми були б впевнені, що то саме він. Є лише більш вірогідні, менш вірогідні.

Натисніть для збільшення зображення

Окрасою Чернігова є 12 гармат на валу, які завжди обліплені дітворою. Алею створили наприкінці 19 століття виключно з метою декору. Гармати були вже старезним хламом для того часу, але як пам'ятник та декор згодилися. Частина гармат — місцеві, інші були привезені з Києва. Зразу ж була запущена історія, що це трофейні шведські гармати. Якщо трофейні, то зрозуміло, що з-під Полтави, тобто подарунок Петра I. Насправді, ніхто не знає, звідки вони та чи брали участь у боях.

Місцеві часто зустрічаються біля першої, другої, третьої гармат. У нас є недобрий місцевий жарт про тринадцяту гармату. Це такий собі чернігівський гарбуз — коли не хочеш приходити на зустріч, призначаєш її біля тринадцятої гармати.

В парку на Валу є рідкий для України пам'ятник Тарасу Шевченку, де він зображений молодим. Зображень його таким молодим і красивим, як на одному з автопортретів, не так вже й багато. Молодим, красивим, усміхненим він є і на нових ста гривнях, бо на старих він був невеселим, похмурим. Шевченко був в Чернігові, працював з документами в архівах. Як я кажу жартома: «Він тут працював копіювальною машиною».

Зараз про Чернігів говорять як про місто на Десні. Але навіть жителі Чернігова страшно дивуються, коли я їм кажу, що місто не виникало на Десні. Воно виникло на невеличкій річці Стрижень, що є правою притокою Десни, зараз збереглася і фактично розділяє місто з півночі на південь. Місто сунулося по Стрижню, поки не уткнулося в Десну, таким чином ставши містом на Десні, лише на її правому березі. Це важливий фактор розвитку міста, його зовнішнього обліку.

Якщо заїхати в Чернігів зі сторони Києва, виникає дивне враження: ми тільки-тільки переїжджаємо Десну повз знак міста, одразу влітаємо у історичний центр міста. Тобто ми не проїжджаємо ні околиць, ні промзони, ні спальних масивів. Все це є, але воно є з іншого боку. От уявіть, що в Києві взагалі немає лівого берега — Дарниці, Троєщини, Харківського. Переїжджаємо через Дніпро и одразу попадаємо в історичний центр. От так в Чернігові.

І досі, за 1300 років офіційної історії міста ніхто не може пояснити, чому воно має таку назву. Є найпоширеніша легенда, яку знають всі: Чернігів так називається, бо заснований князем Чорним. Цей князь похований під здоровенним курганом, який називається «Чорна могила» і досі стирчить у центрі міста. Це величезний язичницький курган, 40 метрів в діаметрі, у висоту колись був 11 метрів, а зараз — 8.

Але археологи розкопали курган і сказали, що місто старше, там не може бути похованим засновник міста. Сам по собі курган дуже цікавий, і скоріш за все це поховання якогось дуже знатного вікінга. Історія з вікінгами в Чернігові тривала століттями.

Легенда про чернігівського упиря

Чернігів називають містом легенд, звісно, що легенд у такому старовинному місті багато, але є одна особлива і надзвичайна — про чернігівського упиря Василя Дудіна-Борковського. Він був полковником, генеральним обозним, займався постачанням армії. Був дуже багатим, робив корисні речі для міста. Але говорять, що мав таку хворобу, коли людина не може бути на сонці. Відповідно, вів нічний спосіб життя. Не ходив разом з усіма на службу, а службу для нього служили вночі. Коли промені сонця все ж попадали на обозного, з ним відбувалися зміни — він ставав блідим, з'являлися капілярні сітки на обличчі, навіть діастема, тобто розходилися зуби.

Звісно, пішли чутки, що він — нечисть. Коли Борковський помер, його поховали в монастирі. Але під час грози обвалилася церква, яку він ремонтував за життя, потім ще щось трапилося. І тоді слухи отримали підтвердження, люди вирішили, що Барковський — нечисть, і бог не хоче, що те, що він зробив, залишалося на землі.

Пішли байки, що по місту вночі їздить запряжена чортами карета, в ній сидить упиряка Дудін-Борковський. Місцеві жителі звернулися до єпископа, щоб він цю нечисть придушив. Єпископ вночі вийшов на Красний міст, зустрів чорну карету, прочитав молитву, після чого процесія впала в воду і більше ніколи не турбувала містян.

Цікава будівля знаходиться на вулиці Хлібопекарський. За легендою, дім належав капітану першого ранга Григорію Остапенку. Насправді, як можна судити за архівними документами, будинок йому не належав. Але кажуть, що цей капітан був таким фанатом моря, що коли пішов на пенсію, то збудував дім, де туалет називав гальюном, кухню — камбузом, слугу — вестовим, повара — коком. Гостей капітан змушував підніматися до нього на другий поверх по трапу на балкон. Саме тому тут на балконі є така кована хвірточка, що відкривається назовні.

Сквер Богдана Хмельницького був розбитий вже після війни. До 300-річчя Переяславської угоди 1954 року тут поставили пам'ятник гетьману. Це робота місцевих архітекторів та киянина Івана Кавалерідзе. Нещодавно історія про пам'ятник прогриміла по всій країні, тому що його розвернули. Тоді гетьман дивився на вихід з парка, а весь парк був за ним. Це неправильно з точку зору містобудування та планування парків. Але є місцева легенда, чому він так стояв. Тут поряд була адмінбудівля. Місцева партноменклатура, коли побачила проект, спитала: «Тобто гетьман буде стояти до нас задом?»

Коли архітектори дізналися, то вони повернули голову пам'ятника трохи наліво. А там знаходився міський спирттрест. Тоді навіть в газетах жартували, що Хмельницький так туди дивиться, наче хоче випити. Так він стояв до цієї весни. Але в контексті реконструкції парку — були перекладені доріжки, перестелили газон — Хмельницького нарешті розвернули, і тепер він дивиться углиб парку, як і треба.

Всі, хто виріс в Чернігові, завжди мали фотографії з двох точок в місті: біля третьої гармати та з Жабопарку. Просто в одному з скверів міста стояв звичайний радянський бетонний фонтанчик з жабками. Художньої вартості не мав, але дуже подобався місцевим жителям. Але за дев'яності роки Жабопарк прийшов у жахливий стан. Це були непролазні хащі в центрі міста. Зараз скверик гарно виглядає, і в ньому відповідно до традиції встановлено світломузикальний фонтан.

Центральна вулиця Чернігова зараз називається проспектом Миру, вона тягнеться наскрізь через все місто. Поміняла силу-силенну назв. Вона була Олександрівською, Шосейною, Красною, Ремесленною. На ній знайдете багато цікавого, тому обов'язково прогуляйтесь цією вулицею.

Центральна площа Чернігова називається Красною (не Червоною!). Вона вимощена такою ж цеглою як та, що ми бачили на Валу. Будівлі тут в основному післявоєнні, бо старі будівлі майже не пережили війну.

Поради від Вікенду

За сувенірами

відправляйтесь у Зелену лавку на проспекті Миру. Всюди сувеніри типові та звичайні, а тут — неформатні, авторські, різноманітні.

За затишком

Пройдіться вулицею Серьожнікова (колишня Трудова) — це єдина пішохідна вулиця міста. Хоча й коротка, проте дуже затишна.

За кольорами

Зробіть кілька фоток біля місцевих муралів — вони досить симпатичні, до того ж є зображення на різні смаки — від карамельної дівчинки Гапчинськогої до крутої роботи бразильця Родріго Бранко.