Зараз ми робимо речі, яких раніше ніхто не робив, піднімаємо пласт питань, які раніше навіть не наважувались ставити. Завдяки синхронізації сучасних технічних досягнень та розвитку наукової думки вивчаємо комплексні процеси, які пов'язані з багатьма науками одночасно.

Так, дійсно, за певний час я — перша жінка, яка увійшла до складу української сезонної експедиції. Що стосується ставлення українських полярників до участі жінок у наступних зимівках, ситуація досить делікатна. З одного боку, є, що закинути нашим чоловікам. З іншого, я попрацювала с багатьма учасниками 22-ої та 23-ої експедицій. Вони для мене вже як брати, тому не можу нічого їм закинути. Але це питання принципово вирішене керівництвом НАНЦ – жінкам на зимівках в Антарктиді бути.

Колись адміністрація Центру вирішила не мати зайвого клопоту і не брати жінок на зимівлю та навіть у сезонні поїздки. Для мене була несправедливою ситуація, коли хлопці-студенти мали шанс потрапити на зимівлю, а мені казали, що це неможливо. Серед моїх колег-зоологинь чимало таких, які теж мріяли працювати на станції. Тоді я вирішила не стукатися у закриті двері, а працювати та розвиватися у схожих умовах на Далекому Сході — Північній Пацифіці. Цей досвід у подальшому і привів мене у південні широти.

Спочатку ми добиралися з Києва до Рима. У нас був цілий день пересадки в Римі. Щасливці, що мали біометричні паспорти, пішли гуляти містом. Кому не так пощастило — сиділи в аеропорту. У мене паспорт був, але я мала дуже багато термінових справ по роботі, тому використала цей час, щоб попрацювати, поки був доступним інтернет, а подорож Римом залишила на зворотню дорогу.

З Риму 15 годин летіли до Сантьяго у Чилі. Там нас зустрічали представники української дипломатичної місії, очолюваної Віталієм Цимбалюком, яка незадовго до того тільки запрацювала в країні. Була дуже приємна зустріч, а згодом вони нас підтримували на зворотньому шляху та під час важких випробувань вже після перезмінки, коли знадобилось терміново евакуювати одного зимівника через критичний стан здоров'я. Зі столиці ми вилетіли до Пунта-Аренасу — це місто на півдні Чилі на березі Магелланової протоки, звідти вирушають судна до Антарктиди. Там мали розділитися. Ми, четверо сезонників, мали домовленість з американською науковою фундацією (NSF), що спочатку підемо на їхному судні та матимемо можливість попрацювати з їхніми науковцями на американській цілорічній науково-дослідній станції «Палмер». А основний склад експедиції одразу відправився на нашу станцію на українському рибальському судні Marigolds.

Ми йшли на американському дослідницькому криголамі Laurence M. Gould, який забезпечує життєдіяльність станції «Палмер», виконуючи всі логістичні операції. Завдяки тому, що в американців є судно, яке постійно курсує між станцією і Південною Америкою, а також здійснює морські експедиції в районі Антарктичного півострову, вони не відчувають себе відірваними від світу. Шлях зайняв п'ять днів, мені пощастило працювати майже весь час. Моя проблема — морська хвороба. Звичайно, хочеться лежати, помирати, але ж там можуть бути кити, тож виповзаєш наверх і забуваєш про хворобу.

Перша спроба прорватись через протоку Дрейка була дуже драматичною. На третій день ми потрапили в досить суворий шторм. Було страшно, тривожно. Але капітан залишався спокійним, ще й заспокоював нас. На жаль, під час шторму досвідчений американський науковець отримав травми та переломи. Тоді екіпаж прийняв рішення йти до Аргентини, щоб залишити його в безпечних умовах та під наглядом. Після цієї жертви Дрейк став до нас милосердним, ми спокійно пройшли протоку. Бачили багато морських птахів. В мене потужна оптика, тож я робила знімки, фіксувала координати, щоб зібрати максимум матеріалу. Зустрічі з морськими ссавцями були переважно біля узбережжя Південної Америки та на підході до Антарктики — в самому Дрейку їх значно менше шансів зустріти.

Коли маєш терпіння для спостережень, трапляються цікаві відкриття: у нас на станції сталася зустріч з південним гладким китом в компанії горбачів. Це перша така зустріч на станції за всі роки, бо він поки рідкий гість в Антарктиді. Хоча, через потепління клімату, можна прогнозувати збільшення таких візитерів в наступні роки. Ми зробили якісні фото, тож шукатимемо цього кита в інших каталогах. Можливо, колегам відомо, де він народився, хто його мама, скільки йому років.

Науковці інших країн ведуть такі спеціальні каталоги по китах, і зараз моя мета — створити такі каталоги для нашої станції. Тому стукаюсь до всіх зимівників різного часу, прошу надсилати мені всі фото, навіть селфі з китами.

Є такі місця на планеті, де кити досліджені дуже ретельно, а є «білі плями». Я працювала на Сахаліні, куди приходять сірі кити. Там вони гарно досліджені: на рахунку у дослідників кожен з понад двохсот відомих китів. Від кожного кита, окрім ідентифікаційних фотографій, необхідно відбирати зразки тканин — невеличкий шматочок шкіри з жиром. Це дозволить виконати генетичні дослідження, визначити стать, дослідити гормональний стан (наприклад, дізнатись, скільки в популяції вагітних самиць), виявити деякі хвороби, вміст забрудників тощо. Для китів, які зустрічаються поблизу станції «Вернадський», багато питань досі не з'ясовано, а те, що відомо — досліджували вчені з інших країн, зокрема американці. Для відбору зразків тканин застосовують арбалет та стріли зі спеціальними накінечниками, які встряють в бік кита і висмикують невеличкий шматочок шкіри і жиру. Така стріла оснащена яскравим поплавком, вона відскакує від кита і падає в воду, але не тоне, її легко побачити з човна і підібрати. Максимальна реакція кита на біопсію, яку я бачила, — хлопок хвостом по воді. Часто вони зовсім не реагують. Я маю досвід виконання такої роботи в минулих проектах, тому готуюсь застосувати цей метод в районі нашої станції — сьогодні його використовують для досліджень всіх видів китів та багатьох дельфінів.

Якщо на «Вернадському» зимує 12 осіб, а під час перезмінки там разом із сезонниками одночасно перебувало 36 людей, то на «Палмері» вдвічі більше — порівняно з нашею станцією вона велика, а от серед американських баз — найменша. Багато людей на цій станції працює не одне десятиліття, і ті, хто колись вперше потрапив на станцію студентами, виховують нове покоління полярних дослідників.

У американців на станції дуже багато молоді і, звісно, жінок. До речі, побачивши мене, вони були дуже здивовані: «Ти йдеш на «Вернадський»? У вас же там не прийнято!» Тобто американці чудово знають, що в нас не прийнято брати жінок, і ставляться до цього, як до патріархального дивацтва. Всі були раді за Україну, за мене, запитували, з чим пов'язані такі зміни. Ми у відповідь посилались як на нове керівництво Національного антарктичного наукового центру в особі нового директора Євгена Дикого, так і на суспільний запит. До речі, на «Палмері» жінки працюють в усіх сферах. Це і технічні, і наукові спеціальності. Навіть серед вантажників на станції та на криголамі переважали жінки. А ця робота потребує не стільки фізичної сили, скільки навичок володіння всілякими технічними засобами, бо вантажообіг між станцією і чілійською базою американців є дуже інтенсивним.

В американців, принаймні під час перезмінки, є розклад робіт на тиждень з інтервалом по 10 хвилин, і всі працюють чітко за графіком.

Загалом атмосфера на станції дуже позитивна: всі посміхаються, допомагають одне одному, намагаються послужити своїй маленькій громаді.

В той же час в них досить суворі вимоги до техніки безпеки та значний рівень бюрократизованості. На «Палмері» для мене снаряджали окремий човен, бо я на той момент не мала дозволу працювати так близько до китів, як американські дослідники (лише колеги, які працювали з китами, мали право знаходитись в тому човні). А у них для такої роботи потрібно мати спеціальні дозволи — все згідно з міжнародними нормами та рекомендаціями. У нас про подібне навіть не чули.

Американські науковці дуже відкриті у своїх планах, готові до співпраці. Працювати окремо в таких тематиках неефективно, тим більше що в Антарктиці ми сусіди, щоправда, і фінансування в них на зовсім іншому рівні. Наприклад, на «Палмері» одночасно працюють два спеціалісти виключно по китах, по кожній іншій тематиці біологічних досліджень теж працює окрема група вчених. В нас такого навіть уявити не можна: на зимівлю приїжджають два біологи, які працюють по всіх біологічних напрямках. Часто і сезонники працюють за подібною схемою — зокрема так працювала я.

Коли я розповіла американцям про свою програму роботи на «Вернадському», вони були дуже здивовані. Але така купа завдань з'явилася ще й з моєї власної ініціативи: я для всіх колег, від кого надійшли запити, намагалась зібрати необхідний матеріал. Привезла багато зразків, сподіваюся, результати досліджень підуть у нашу загальну наукову скарбничку.

Взагалі це сумна історія: довезти заморожені зразки було неймовірно важко. Я везла в багажі пластиковий контейнер — 50 літрів заморожених зразків з хладоелементами. Їхали дуже довго. В нас були 15-годинні пересадки в Римі та Сантьяго, і ніде не було морозилки. Я не знала, що привезу. Яким же було полегшення, коли відкрили ящик і побачили, що всі зразки свіжі, в гарному стані! Зараз ведемо перемовини з європейськими колегами, в яких є дуже сучасне обладнання, щоб частину цих зразків дослідити новими методами. З іншими зразками працюють українські вчені. Загалом, за допомогою колег, я відбирала зразки «ДНК з довкілля» (eDNA), що дозволять встановити видовий склад організмів, які перебували у воді і в грунтах, та зробити інші важливі дослідження, зразки фітопланктону, зоопланктону, мікро- і макрофітобентосу, безхребетних гідробіонтів та риб, донних осадів з прісних озер та океана для визначення бактерій і організмів, які в них мешкають, зразки донних осадів для дослідження наявності різних забрудників і мікропластику. Також виконувала спостереження за китами, тюленями і птахами.

На «Вернадський» нас доставив американський криголам. Наші станції розташовані зовсім близько — десь три години повільного переходу. Хоча станції поряд, в гості один до одного ходити не прийнято: маленькими суднами добиратись небезпечно, а великими — дуже дорого. Це можна робити тільки заради важливої мети. Наразі вже є плани спільної роботи.

Я хвилювалася, чи встигну виконати свою наукову програму в такий стислий термін, бо щоб вийти на човні, треба мати драйвера, когось, хто допоможе завантажити обладнання та спустити човен. Зазвичай я з вечора домовлялася з начальником станції, дізнавалася, в кого який графік. Допомагали мені та іншим сезонникам всі: і біологи, і метеорологи, і техніки. Треба було і лебідку прикріпити, і полагодити батометр, який не доїхав до станції цілим. Тобто моя велика програма була виконана лише завдяки колективній роботі. Оплата праці наших зимівників мізерна у порівнянні з іншими країнами. Але більшість з них романтики, їм цікаво працювати і вони готові допомагати колегам.

Не питайте про побут та комфорт. Я в цьому сенсі не еталон, бо в мене завжди занижені очікування до побутових умов в експедиціях. Тому для мене «Вернадський» — курорт, а для когось це, мабуть, спартанські умови.

На Курилах я чотири сезони відпрацювала на невеличкій скелі. Знизу — лежбище понад 10 тисяч тюленів, зверху — колонія агресивних тихоокеанських мартинів, які сприймають тебе як ворога, що вдерся на їх гніздову територію. Про те, щоб підійти до моря та набрати води, і мови не могло бути, бо через гареми агресивних тюленів без команди підтримки з десятка додаткових людей, озброєних великими палицями, не продертись. Тож сидиш на верхівці скелі в гостях у непривітних мартинів, та й ще маєш лише одне відро води на 7-10 днів, щоб помитись, бо всю воду, яку використовували протягом кількох місяців, ми привозили із собою. Дуже холодно, скелю продувало вітрами. Був невеличкий саморобний дерев'яний будиночок, але він не спасав — в ньому температура регулярно була близько 3-5 градусів. Деякі колеги не хотіли їхати туди працювати, надаючи перевагу великим островам, з багатою рослинністю, озерами та термальними джерелами, а мені подобалося на моїй скелі. Це була немов природна наукова лаботаторія, де ми мали змогу цілий день спостерігати за життям досліджуваних тварин протягом всього репродуктивного періоду.

Зимівка на «Вернадському» значно комфортніша (бо є теплий душ, пральні машинки, кухар готує їжу тощо), але це теж складне випробування, в якому чекають різні небезпеки. У зимівників жорсткий графік виконання деяких досліджнень за будь-яких погодних умов, нічні чергування, авральні роботи, усунення можливих технічних несправностей з обладнанням. Вся ця робота — велике навантаження на організм, також на стан дослідників впливає короткий світовий день та ізольованість від великого світу.

І для роботи, і для морального стану зимівників було б легше, коли запрацював повноцінно інтернет. На жаль, на той момент, як ми там були, ще були для цього певні технічні перешкоди. Зараз ситуація дещо краща — з певною періодичністю вдається отримати вісточки від зимівників через месенджери. Але це тільки питання часу: вже наступного року ситуація має бути значно кращою.

Для наукової роботи важливо працювати фактично в режимі реального часу, а не привозити дані майже за рік, щоб потім опрацьовувати.

Українцям цікаво знати, що відбувається на станції, тим більше, що фінансування на цю роботу надається з бюджету, тобто це наші з вами гроші. Тож ми маємо звітувати, на що витрачаються кошти, маємо бути відкритими. Нам важливо, щоб суспільство нас підтримувало. Зараз відчувається, що українців тішить, що в країни є ця антарктична історія, вона виводить нас на певний науковий рівень, надихає, стимулює. На цьому тижні, вперше з 2001 року, до Південного океану відправилась група українських науковців виконувати різноманітні морські дослідження. Ми всі за них вболіваємо та очікуємо на значущі результати. Зараз триває відкритий конкурс на участь в наступній український антарктичній експедиції — спостерігаємо безпрецедентно високу зацікавленість людей, які бажають прийняти участь в наступній зимівці на станції «Вернадський». Я теж є кандидатом на посаду біолога. Моя задача суттєво інтенсифікувати дослідження морських ссавців в районі станції, вивести їх на міжнародний рівень, щоб вони вписались в контекст досліджень, які вже виконуються в регіоні — як за проблематикою, так і за методичними підходами. Наразі вже розпочата співпраця з групою американських дослідників, що вже не один рік вивчають китів в районі Антарктичного півострова. Я зустрічалась з ними під час спільної роботи на «Палмері», потім в їх лабораторії в Каліфорнії, згодом ми продовжили перемовини шляхом тривалого листування. І от наразі вже маємо спільну програму роботи на наступний рік. А ще є кілька потенційних міжнародних проектів, по яким перемовини поки тривають. Якщо вже ініціювати нові дослідження, то виконувати їх на гідному рівні, оскільки ми і так вже втратили багато часу.