Десант на схід — це не місіонерство
Леонід Марущак про культурну дипломатію між регіонами країни
Чому Вінниця стала прикладом свідомої декомунізації, а Київ не справляється з завданням? Як жителі великих міст відкривають для себе населені пункти на сході як незвідані землі? Чому важливо міняти музеї з публічних партійних просторів на сучасні? Ці питання Вікенд ставив Леоніду Марущаку, керівнику мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру.
Леонід МАРУЩАК
— Я навчався у Вінницькому державно-педагогічному університеті, за спеціальністю — вчитель історії та права. Ще студентом часто запрошували до Києва працювати попроектно. Після закінчення продовжив цю діяльність. Хоча на той момент не кидав і педагогіку: кожного літа їздив в Євпаторію в дитячий табір «Маяк». Аж допоки Криму не стало.

Мене кардинально змінив не Майдан, а саме втрачений Крим і ситуація на сході. У мене багато друзів, знайомих, приятелів по всьому світу, але коли на сході почалося те, що відбувається донині, я зрозумів: у мене немає там друзів, нема навіть до кого подзвонити та спитати, що відбувається. В Криму такі люди були і залишаються, тому я розумів і розумію, що відбувається в Криму, чому так відбувається. А схід став для мене своєрідною Terra incognita. Я міг комунікувати з усім світом, але не з частиною країни, в якій живу. От тоді прийшло розуміння, що потрібно робити щось радикально інше, щоб залишатися в курсі того, що твориться в своїй країні, а не «десь там». Тому коли почали звільняти міста, ми стали туди їздити. І якось воно затягнуло, це, як ви кажете, волонтерство. Хоч я і не люблю цього слова.
Монтаж виставки "СлавКерамПродукт" в Слов’янському краєзнавчому музеї. 2016 рік. Фото: Микола Мітюшин.
Я залишився істориком, дослідником, педагогом, працюю з молоддю, з дослідниками, істориками, музеями, тобто займаюся професійною діяльністю. Тільки не в такому форматі, як зазвичай це було: якщо ти педагог, то повинен сидіти в школі, якщо історик-дослідник, маєш заритися в бібліотеках або працювати в музейних фондах. Тобто моя професійна сфера абсолютно не змінилася, просто формат роботи радикально відрізняється від сталого.

Ситуація на сході не є унікальною. Вона не є унікальною навіть для пострадянського простору. Все дуже подібне, фактично по одному сценарію, з однієї подачі, просто в різні роки і за різних умов. Мені був цікавий досвід Балкан. Наприклад, трохи забута історія про середньовічний «Старий» міст у Боснії та Герцеговині, який підірвали під час Балканської війни. Міст, збудований здається в 14 сторіччі, отак варварськи знищили. А далі постало питання, як жити, для чого. І саме там громада та світова спільнота об'єдналися навколо проблеми відновлення цього моста як символу примирення. Ціль була чітка — відновити історичну справедливість, підняти з води рештки моста, відбудувати. Тоді вже не розбиралися, хто правий, хто винний. Міст став символом єднання. Зараз мені дуже цікаві такі теми: що має дати поштовх, стати нейтральною темою налагодження комунікацій, діалогу між сторонами конфлікту.
Кінний завод в Міловському районі Луганської області. Музейна експедиція 2017 року. Фото: Наталка Дяченко.
Я вже більше 10 років живу в Києві. Формально, бо останні три роки я фактично живу на сході. Але за весь цей час не можу сказати, що Київ — мій дім. У мене дім — це Вінниця. Після Майдану я почав розробляти все більше проектів для рідного міста. Можливо, це егоїстично, але вважаю це місто найкращим у країні. Але тоді, як і зараз, мені здавалось, що Вінниця заслуговує ще більшого. Для себе відзначав, що в місті є проблема з субкультурами і з прив'язкою молодих, перспективних, творчих людей до міста, щоб вони звідти не втікали або принаймні завжди повертались із власними ідеями, мріями, проектами. Потрібно було знайти формат, який не став би «ширпотребом» та «культмассом», а показав би невеличким спільнотам, що у Вінниці є умови для розвитку. Тому виникла ідея показати людям, які не знаходять себе в невеличких провінційних містечках і змушені їхати в інші міста і країни, що вони можуть знайти місце в своїх населених пунктах.
Резиденція "Над Богом". Вінниця, 2015 рік. Фото: Ольга Гончар
Ми обрали формат мистецької резиденції, тему сучасного мистецтва в регіонах. Майданчиком став закинутий кінотеатр з промовистою назвою «Росія». І назву цьому дійству ми обрали «Над Богом», що також було дуже критично. Насправді Бог — то історична назва річки Південний Буг, на березі якої стоїть кінотеатр. Власне, воно дуже логічно склалося докупи, дуже гармонійно запрацювало. Когось спокусила назва, когось — децентралізація культурних процесів, когось спокусила тема декомунізації, когось — тусовка. І з формату мікрорезиденції це перетворилося на цілу подію у вінницькому культурному ланшафті. Не всі розуміли, що відбувається, але приходили подивитися. Кінотеатр був повністю відкритим, всі двері з усіх сторін, проведений інтернет і не було наглядачів і вахтьорів.
"Над Богом" 2017. Фото: Наталка Дяченко
Це був перший за 15 років неформалізований публічний простір. Ми запропонували місту інший формат роботи цієї «заброшки». А ще поговорити про актуальну тему — декомунізацію. Фактично з цього і почалася діяльність на сході: на прикладі Вінниці ми вже мали інструмент, з яким можна їхати і працювати.
Сєвєродонецький завод “АЗОТ". Картина в інтер’єрі музею заводу “Азот". Фото: Ольга Гончар, 2015 рік
Сєвєродонецький завод “АЗОТ". Фото: Ольга Гончар, 2015 рік
До цього у нас ще був ряд проектів на сході, коли ми організовували виставку та ініціювали дискусії навколо тем. Запрошували людей, знайомилися, йшли в молодіжні простори. Після резиденції «Над Богом» у Вінниці ми сформували воркшоп «ДЕ» і поїхали в три міста — Сєвєродонєцк, Славянськ і Маріуполь. Визначили для себе мету — продовжити тему декомунізації та публічних просторів. У Слов'янську були в бібліотеці, у Сєвєвродонецьку — в напівзгорілому театрі, а в Маруполі — в музеї. На базі цих публічних просторів говорили про доступність публічних просторів, про процес декомунізації і про те, що далі буде зі сходом.
У музеї заводу "АЗОТ". Фото: Ольга Гончар. 2015 р.
На той момент ще не було стількох культурних десантів на сході, фактично ми були першопрохідцями. Це надавало певної наснаги. Принаймні ми розуміли, чому туди поїхали, бо постійно є страх, що тебе звинуватять у якомусь місіонерстві. І це дуже велика проблема.

Ми розуміли, що потрібно обирати формати невербальні, ненав'язливі. Думали, де і як комунікувати, і тоді зіштовхнулися з темою «Музей». Бо, як не крути, а музей в будь-якому місті, особливо в регіональних невеликих містах, залишається єдиною установою, через яку проходять — абсолютно без виключення — всі жителі цього міста. Тебе водять туди в садку та школі, а коли до тебе приїжджають гості, ти теж ведеш їх туди.
У музеї заводу "АЗОТ". Фото: Ольга Гончар. 2015 р.
Я наведу чіткий приклад, наскільки важлива тема музеїв в формуванні ментальності, особистості, світогляду. За останні три роки Міністерство освіти доклало чимало зусиль, щоб змінити риторику Великої Вітчизняної на Другу світову. Книжки друкувалися, багато проектів зроблено як у Києві, так і в регіонах, в школах дітям вчителі розповідають про Другу світову. А потім ті самі вчителі ведуть дітей в музей, а там як була Велика Вітчизняна, так і залишилася. Тому ми визначили, що потрібно працювати з музеями: не нав'язувати їм свою думку, а співпрацювати. Ті музеї, про які ми говоримо, часто звинувачують, що вони нафталінові, консервативні, не розвиваються. Але з ними ніхто не працював за всі роки незалежності.
У Слов’янському краєзнавчому музеї. Фото: Ольга Гончар. 2015 рік
І ми визначили для себе напрямок — робота з музеями: не вказувати їм, що правильно, а що — ні, хоча дуже часто вони як раз цього від нас чекають. Наша задача — бадьорити, надихати і стимулювати. Так виник проект «Музей відкрито на ремонт», якому вже другий рік ми присвячуємо дуже багато часу. В першу чергу працюємо з музейниками і активістами, лідерами громадської думки, чиновниками, залучаємо їх до спільного розвитку цієї справи.

Фактично свого часу музеї створювались як такі собі радянські публічні простори, місце зустрічі партії з народом. Особливо музеї Донецької області — здається, їх переважно створювали до якоїсь там річниці «октября». Якраз найбільший рупор пропаганди Радянського союзу залишився недоторканним.
У Слов’янському краєзнавчому музеї. Фото: Ольга Гончар. 2015 рік
Наведу приклад. В минулому році ми за 21 день відвідали 31 музей Донецької і Луганської областей. Це фактично всі музеї комунальної власності. Ти приходиш, написано «Природа рідного краю» і «Тварини рідного краю», а там стоїть лобстер.

— Откудова?

— Подарили!

Далі стоїть ведмідь. Знову ж таки: «подарили!» Потім — пелікан. Та ж історія. І ніде не написано, звідки опудала. Музейники кажуть: «Ми під час екскурсій про це розповідаємо!» Ці всі випадки мають місце у тих музеях, які я зараз люблю найбільше і з якими працюю ще дужче, зважаючи на такі «колапси». І от зараз я розумію, що ті, хто читатиме це інтерв'ю, з легкістю впізнають свої музеї і будуть ображатись, тому нам часто доводиться пояснювати, що наша критика не направлена на те, щоб образити когось, а на те, що б ці неточності виправлялись.

От уявіть, приходить дитина до музею, написано «Природа рідного краю» , а там стоїть пелікан — там, де він не водиться. Тоді в школі питають: «Які тварини нашого краю?» — і дитина каже – пелікан. Стає посміховиськом для всього класу, отримує прізвисько.
Воркшоп «Сучасні методи роботи музею». Слов’янськ, 2017 рік. Фото: Юлія Світла
Тоді ми почали розробляти ці проекти, отримали підтримку міжнародного фонду, щоб закупити велику кількість техніки, в тому числі дрон для музея. Впевнений, що дітям то буде цікаво, а вже задача музейників подати цікаво нову інформацію: от вам інтернет, плашет, а ще можете дроном політати над містом. Тепер ви маєте предмет дослідження, знімайте місто з висоти пташиного польоту, документуйте, зберігайте, бо індустріальний пейзаж швидко зникає на сході. Я три роки їжджу, кожного разу бачу: тут була труба, а вже немає. А там цеха нема, десь ціла будівля зникла.
Воркшоп "Музейна лабараторія". Бахмут, 2016 рік. Фото: Юлія Світла
На жаль, подібні масштабні проекти зараз можливі виключно за кошти міжнародних фондів. Тому що країни, які через подібне пройшли, знають цьому ціну. У нас до цього ще не прийшли. От в минулому році декілька мільярдів гривень, виділених на гуманітарні потреби, Донецька область повернула в центральний бюджет. Кошти не були використані.
Воркшоп "Музейна лабараторія". Слов’янськ. 2016 рік. Фото: Юлія Світла
Процес декомунізації надзвичайно важливий в нашій сучасності. Він мав відбутися набагато раніше, мав бути набагато радикальнішим, дієвішим, миттєвим. Але все не мало відбуватися в такому руслі, як йде зараз, це профанація. Тому що декомунізація має проходити в свідомості, а не на пам'ятках. Вона має стосуватися не лише пам'ятників і монументів, об'єктів архітектури, а людей — тому що при владі залишаються «комуністи». Зберігається комуністична ментальність в освіті, в науці, будь-де. Страждають виключно об'єкти, які є свідками історії. Практика показує, що не можна зачищати власну історію, це призводить до вакууму і реваншизму.
Фото з музейного дрону. Святогірськ, 2016 рік.
Експедиція "Жовта лінія". Інтерєр Сєвєвродонецького автовокзалу. 2018 рік. Фото: Олексій Биков
Я не противлюся декомунізації, абсолютно. Тільки спочатку треба вивчити процес «комунізації», щоб зрозуміти, що зараз відбувається. Будь-який об'єкт, який простояв багато років, вже є свідком історії і не можна його просто знищіти.

Якщо закон говорить про демонтаж, це має бути демонтаж з усіма відповідними процедурами, має бути визначене місце, експертне коло, яке в першу чергу визначить чи потрібно його знімати, визначити, куди він має бути транспортований. А зараз відбувається зовсім інше. Найбільша загроза, що декомунізація виллється в деімперіалізацію, тоді вже в дехристианізацію.

Так, зрозуміло і логічно було те, що відбулося в 2014 році на Бессарабській площі, коли скинули Леніна. На цьому вандалізм і мав закінчитись. І якщо ми хочемо бути цивілізованою європейською країною, то маємо й робити все цивілізовано і європейськими методами.
"ДЕ НЕ ДЕ" в Міловському районі Луганської області. Музейна експедиція 2017 року. Фото: Наталка Дяченко.
Вся наша діяльність, особливо мистецької групи «ДЕ НЕ ДЕ», направлена на те, щоб збалансувати трохи ці процеси. І ми не боїмося про це говорити. Нас називають «совкодрочерами», рукою Кремля, бо ми на сході стоїмо під пам'ятниками і захищаємо їх. Ми маємо усвідомлювати, що на сході міста будувалися за принципом утопічно-соціалістичних міст. Давайте Сєвєродонецьк під корень знесемо, бо він побудований 1934 року.
Понівічена мозаїка на Слов’янському авіаційному училищі. Слов’янськ. 2017 рік. Фото: Олексій Биков
Так, у нас прийняли активний закон про декомунізацію. З одного боку, чітко все прописали, з іншого боку — розв'язали руки тим, хто не дотримується цього закону. Уявімо собі ситуацію: невеличке село з населенням 200 людей, бюджет села — геть мільйону немає. І в ньому стоїть пам'ятник залізо-бетонний, демонтаж якого коштує 100 тисяч гривень. Хто буде займатись виділенням грошей на демонтаж? Вигідніше дати наводку «патріотам на всю голову», щоб вони прийшли, стягнули бульдозером, а потім Інститут національної пам'яті буде казати про запит народу, суспільства. Чим проявляється цей запит? Є якісь дослідження?
Мозаїка "Боривітер" роботи групи Алли Горської в зачиненому ресторані "Україна" в Маріуполі, яку представили широкому загалу в рамках проекту "Музей відкрито на ремонт". 2018 рік. Фото: Роксана Куранова.
Вінниця дійсно справилась з декомунізацією найліпше, найменше об'єктів постраждало. Було визначене місце — Ставка Гітлера, куди ці всі об'єкти перевозили. Потрібен час, щоб охололи голови, але в цей період дуже важливо не втратити все, абсолютно все.
С. Тютьки, Вінницька область. 2016 рік
Розмовляла
Світлана Максимець
Made on
Tilda