Перший рік після школи я провалився на вступі, рік потинявся, а вже на наступний поступив в КПІ. На другому курсі потрапив у середовище, яке змінило моє життя. В Україну прийшло «Вуличне Телебачення» – окремий проект, в якому брало участь дуже багато різних людей. Вийшло так, що я потрапив до команди. Можна сказати, що то були пришвидшені курси гуманітарних наук: нейролінгвістичне програмування, стратегування, основи риторики, логіки, журналістики.

Тоді якось змінилася точка зборки, і заміть того, щоб будувати своє життя як інженера-електромеханіка у спілкуванні з електричними машинами та апаратами, я вибрав спілкування з фізичними машинами та апаратами – з людьми. Поїхав на перший фестиваль авторської пісні, подивився, як все побудовано, як люди співають та спілкуються, зрозумів, що хочу зробити таке, але більш молодіжне, більш цікаве. І понєслось. Тоді почав формуватися мій шлях як організатора заходів, фестивалей, івентщика, рекламіста та маркетолога. Відкрив рок-бардівське творче об'єднання «Вертикаль», яке стало одним з найбільших на пострадянському просторі. Тоді мені були дуже близькими Олександр Башлачов, «Гражданская оборона». Ми організовували фестивалі, концерти. Навколо нас зібралася велика кількість творчої молоді. Виступали на фестивалях інших організаторів, брали гран-прі, ставали кращими.

Це був цікавий період, я пишався собою, казав: «Це мабуть найбільше досягнення в моєму житті». За три роки ми зробили багато, провели більше сотні концертів. В 22 роки я подав перше у житті резюме, відзначив всі заходи, які проводив. Мене запросили на співбесіду. Це було дуже образливо, коли івент-директор агенції сказав: «Кажу одразу, що не візьму вас на роботу, просто хотів подивитися на того нахабу, який каже, що у 22 роки стільки всього зробив. Покажіть мені рекомендаційні листи Будинку актора, Будинку вчителя, ДК КПІ, де ви проводили ці заходи». Зараз я іноді розказую про цю ситуацію своїм молодим колегам.

Тоді ж я зрозумів, що треба проводити комерційні заходи та заробляти гроші, тож почав потроху займатися концертною діяльністю. Потім організував свій перший бізнес з партнером – концертну агенцію «Орфей». Возили виконавців – «Калинов мост», «Пикник», «Ночные снайперы». На останніх ми крупно прогоріли. Це був перший приїзд групи в Україну, концерт у Палаці спорту, півтори тисячі людей. В останній момент від участі відмовився спонсор. Ми не відмовилися від концерту і сильно попали. Але це допомогло мені зрозуміти деякі важливі речі, я вирішив, що треба займатися маркетингом, а бізнес – то, мабуть, не моє. І так було майже 10 років. Тим часом я мігрував по різним агенціям. Це була подорож в 7 років, по різним профілям, де я набирався різного досвіду – продакшн, зйомки, дизайн. Так у мене сформувалася певна база та власний досвід в цій сфері.

Це була розповідь про бізнес – одну з гілок в моєму житті. Серед кількох таких гілок є основна для мене – музика. В 2002 році ми з другом вирішили зіграти на фестивалях авторської пісні не як соло-автори, а в дві гітари. Зробили кілька пісень, з одним виступом отримали гран-прі фестивалю. Почали з другом репетирувати, щоб записати альбом. Так, в репетиціях народилася назва гурту Nesprosta. В мене була пісня про те, що все в житті трапляється неспроста. Нам казали: «Що за назва тупа – непроста? Це ж наречие! Має бути щось простіше!»

Двома гітарами ми записали альбом і почали концертувати, зібрали музикантів. Я тоді мало що розумів у саунді, скоріше це був такий оркестр Дениса Блощинського. Але коли за кілька років ми проводили концерт у клубі «44», вільних місць взагалі не було, один чувак стояв високо на сходинках і тримався за люстру, щоб не впасти. «О, я став популярним!» - подумав тоді.

Чим більше я займався роботою, тим менше місця залишалося для музики. В мене була серйозна творча криза, хотів навіть кинути все, розпустив наш склад. Але тоді мене познайомили з кількома дуже важливим людьми. Знаєте, в потрібний час доля підносить тобі такі зустрічі. Одним із таких людей був лідер поки ще маловідомого на той час гурту «Бумбокс». Мені вони дуже подобались, я поважав Андрія. Нас познайомили, він послухав мій матеріал, сказав: «Це круто, чого тобі не вистачає?». Я відповів, що не знаю, куди рухатися. Андрій дав мені контакти студії, з якою працював. То була моя перша спроба працювати зі звуком на серйозній студії з великою командою.

І тут ми переходимо до третьої частини мого життя, яка збирає все інші частини під парасолькою. Я нарешті зрозумів, навіщо в моєму житті творчість, бізнес, маркетинг і так далі.

Колись я вважав себе щирим патріотом, навіть носив жовто-блакитну футболку з картою України. Я бив себе кулаком в грудь, але насправді нічого тоді не знав про Україну, писав пісні російською.

Я був втомлений політикою і ставився до неї цинічно, підробляв політтехнологічними історіями – комусь щось писав, знімав, робив проекти. Зустрічався з представниками «Нашої України», які продавали Ющенка по частинах представникам партії «Союз». Зустрічався з представниками партії Януковича, які інкорпорували своїх агентів у проукраїнські сили і навпаки. Коли стався Майдан, перші вісім днів пройшли повз мене. Я приїздив кожного дня на півгодини, скептично проходив, дивився навіть із роздратуванням. А потім сталася ніч побиття. Зранку ми з друзями зібрали грошей, я підхопив кількох людей, ми затарилися продуктами, посудом. Приїхали на Михайлівську, і десь за годинку я зрозумів, що знаходжуся в своєму звичному процесі і організовую першу кухню. На вечір все вже працювало. Так я включився в процес.

Ще більше включився після подій на Банковій, коли там був цей бронєвичок-трактор, Порошенко і провокатори. Я потрапив у саму гущу, стояв біля Петра Олексійовича та його друзів. І там же я бачив провокаторів, дивився, як вони координуються. Це мене тоді так вштирило, що я вирішив випустити бюлетень, як відрізнити провокатора в толпі. Ми його надрукували, роздавали по Майдану. Дехто почав перебільшувати мою роль в подіях, писало дуже багато людей. Пам'ятаю таку смску: «Денис, ми біля Арсенальної, нас 46, 4 рушниці, 10 кийків, ми готові».

Потім ми підключилися до історії із суддями, які засуджували майданівців. Була піар-кампанія, ми навіть підключали діаспору, щоб розповсюджувати інформацію. Це було спірно, стрьомно та жорстко. А коли почалася активна фаза російської агресії, я подумав: «Що я можу зробити? Співати, організовувати та витрачати свої гроші». Я почав разом з друзями організовувати концерти по військовим частинам.

Між армією, яку ми побачили тоді, і тією, що зараз, – просто прірва. Коли ми приїхали в першу частину, побачили кількох п'яничок. Тоді ми не знали терміну «аватар», були шоковані. Замполіт потім пояснив, що тут знаходяться люди, які ще не дембельнулись, вони пропустили Майдан. Взагалі пропустили все життя. «Але зараз на стрєльбищах є наші хлопці, яких ми готуємо в АТО», - сказав він.

Ці хлопці поприходили. Тоді ми ще співали з зілів та камазів. Я співав та бачив розумні втомлені погляди. В другій частині була схожа картина. А от третя виявилася зовсім іншою. Це був танковий полігон між Черніговом та Сумами. Ми побачили наче кіно про кращі зразки натівської армії. В полі стояли тенти, витягнуті в одну лінію, блок-пости замасковані гіллям, танкові траншеї викопані по правилах. Коли ми прибули, військових у таборі не було, мене запитали, о котрій концерт. Я відповів, що почнемо о 15:45. О 15:43 вийшло 200 людей. Я познайомився з командиром – колишній афганець, десь під шістдесят, «залізний кулак». Там ми побачили натяк на справжню армію, якою вона повинна бути. Чому натяк? Вони були такі наче бойові коти – такі трошки подерті. Одразу з'явилася гордість за цих людей та злість на державу.

Коли ми стали їздити частіше, ми побачили, як армія змінюється майже кожні два місяці, і через рік ми вже не бачили жодної такої частини, як була перша, про яку я розповів. Загалом ми дали понад 200 концертів в зоні АТО. І я можу сказати, що пишаюсь армією зараз. Та армія, яка є зараз, – то взірець за людською гідністю та багатьма речами. І коли мені хтось говорить, що в нас нічого не змінилось, я навіть не звертаю уваги, бо ті люди там не були і не бачили того, що бачили ми.

Саме з цих концертів почалася наша суспільна та громадська діяльність. То був дуже знаковий для нас концерт під Чугуєвом, один з першої десятки концертів в АТО. Ми спілкувалися з замполітом, було 50-60 глядачів, солдати та місцеві мешканці. Замполіт буденно розповів, що під час подій на Майдані сім'ю командира гарнізону кілька разів брали в заручники. А коли військові їхали по селу за хлібом, їх закидували камінням. Він розповідає, в той час з машини співає Ярмак, його слухають військові, п'ять місцевих дітей та десять бабусь. Я дивлюся на них, і в голові починає збиратися пазл: хлопці воюють з реальним ворогом, а позаду за їхніми спинами є те, що вони захищають. А насправді воно може завдати удар в спину. Я зрозумів, що ми маємо дати підтримку армії концептуальними ідеологічними діями, це дуже важливо.

І тоді народилася концепція фестивалю «З країни в Україну». В першому нашому турі ми проїхали 11 міст. Через три тижні після визволення побували в Слов'янську, Краматорську. Для нас було важливо показати все кльове українське, що в нас є: природу, людей, різну музику, традиції. Після того, як зірвали голоси, коли сперечалися у Слов'янську зі «стороніками руського міру» я вирішив, що потрібно привезти якусь контрпропагандистську літературу. Знайшли і склали різні збірки, наприклад, «Украина любит свій Донбасс» на російській мові. Підготували історію України російською, «10 стереотипів про Донбас» та інші. Загальним накладом – 40 тисяч, роздали з рук в рук, по бібліотеках, блок-постах, міськрадах. У всіх місцях, де ми побували, наш фестиваль був першою потужної проукраїнською подією за довгі часи.

Коли ми все це зробили, ми трошки зрозуміли цих людей. А ще набрали масу інформації для подальших проектів. Ми виявили, що діти, які до нас приходять, більш гнучкі, сприятливі до нового. Стали проводити майстер-класи, діти почали спілкуватися з нами українською мовою, розмалювати жовто-блакитні прапорці. Було кілька дуже смішних та водночас диких ситуацій, коли конкретний сепаратюга-папа приводить доньку, вона з нами грається, наші майстри наплели їй косичок, всяких фенєчок. Дитина щаслива, коли за нею приходить п'яний тато та починає кричати: «Хохли вонючие, убирайтесь!»

Ми побачили багато всякого. Я не знаю, хто на кого більше вплинув в наш перший заїзд – ми на тих людей, яких зустріли, чи вони на нашу команду. Треба зізнатися: багато хто з нас їхав туди перевиховувати східняків, змінювати Донбас та вчити всіх любити Україну. Ми швиденько попрощалися з цими стереотипами, зрозуміли, що там багато бідних і знедолених людей, яких пограбували, запорошили мозки. Поставили в нелюдські умови, і ми не маємо ніякого права їхати туди зі своїми лінійками та мірилами. Ми можемо допомагати. Ставати пліч-о-пліч і ставитися як до рівних. І тільки так. Але це розуміння приходило болісно та поступово. Так само, як і думка, що все одно є певна кількість людей, з якими ми не зможемо працювати, бо вони не хочуть нас чути. Але треба працювати з молоддю, бо готова нас вислухати.

Так народився ще один проект – «Відкривай Україну». Підлітки не могли відповісти на питання, яких вони знають українських поетів, крім Шевченка, Франка та Лесі Українки. Не могли назвати жодного танцю, крім гопачка, плутали російські та українські народні пісні. Ми пішли до шкіл. Спочатку це було 11 міст, 107 шкіл, 1600 дітей. Пілотний проект, який був одним з найбільших за розмірами в країні. Ми зробили висновки, взяли паузу на один рік, щоб масштабувати цей проект на всю Україну та змінити формат з розважально-просвітницького на потужний інструмент самореалізації творчих дітей. Нещодавно він закінчився, було задіяно 23 регіони України, 240 міст, 13,5 тисяч дітей. Це була робота в командах, з критичним мисленням, з основами проектної діяльності та спроможності брати відповідальність на себе.

За останні півтора роки ми перепрограмували нашу діяльність в усіх напрямках – в культурі, освіті, громадській діяльності: ми будемо впроваджувати «алгоритм 2.0». Тепер ми не придумуємо проект в Києві, щоб потім втілювати її в полях. Ми обираємо певний загальний формат, з яким їдемо в регіони, набираємо людей на місцях, навчаємо в академіях, на воркшопах нашим цінностям. Разом шукаємо ідеї та допомагаємо втілювати їх у життя — разом з ними робимо, даємо їм інструмент. Всі наші проекти ми зашили в таку логіку. І коли ми це зробили, побачили, як люди починають працювати разом, як будуються горизонтальні зв'язки.

Будь-які складні соціальні процеси – освіта, культура, розвиток бізнесу, боротьба з корупцією – пов'язані зі свідомістю та нашої ідентичністю. Тобто всі ці проекти – це безліч дверей в одне і те саме, безліч дверей, через які ми можемо відшукати себе.

Трохи раніше я познайомився з представниками Києво-Могилянської бізнес-школи. Ще раніше мені рекомендували Володимира Павелко, це дуже відомий лектор та викладач, який працює в цій школі. «Може, підете до нас вчитися?» - запитав він мене, дізнавшись, чим я займаюся. «Нема часу вчитися, треба фігачити», - пояснив я. Я довго вмовляв Володимира провести в нас кілька стратегічних сесій. Ми познайомилися з теорією екосистем, стратегією лідерства, системного мислення, тоді і народився цей самий «алгоритм 2.0». На тому етапі я зрозумів, що мені реально бракує цих знань. При тому, що в мене за плечима КПІ, журфак Шевченка, програма MBA. І я пішов до бізнес-школи на програму «Школа Стратегічного Архітектора». Пішов, щоб мене переконали вчитися в них, а виявилося, що мене чекає дуже складна співбесіда на три години. Так вдруге після вуличного телебачення я попав у сферу, яка змінила моє життя. Я отримав знання найвищого ґатунку. Зі мною в групі навчалися міністри та заступники, бізнесмени, громадські діячи. Це була унікальна тусовка.

Тепер, коли я дивлюся на країну, я можу її обчислити. Це не просто 40 мільйонів, це надскладна система, яка працює і багато речей в ній пов'язані одна з одною. Наші проекти впливають на цю систему, впливають на майбутнє: діти вирішують поступати в інші інститути, влада проводить перерозподіл фінансів, артисти вирішують писати пісні українською. Загалом по країні в таких процесах задіяні сотні тисяч людей. Ми можемо стати інструментом, який буде впливати на гуманітарні процеси в країні. Проект «Відкривай Україну» на сьогодні закінчився, але в жовтні 2018 року стартує новий проект. І в ньому братиме участь вже 50 тисяч людей, а в жовтні 2020 року – 150 тисяч.