В інституті ім. Бойчука є власне дві кафедри – дизайн і декоративно-прикладне мистецтво. Дизайнери займаються рекламою, поліграфією, технічним дизайном. На декоративно-прикладному є моделювання одягу, кераміка, вишивка, вироби зі шкіри, ткацтво, інше. Яким чином я потрапила на моделювання одягу, не пам'ятаю. Але на той момент мені здалося, що то страшно романтично. В мене два дипломи – «художник декоративно-прикладного мистецтва» та «художник-модельєр по костюмах».

В процесі навчання все було гаразд, все складалося: врешті-решт червоний диплом дали, так що мабуть щось виходило. А на практиці я зрозуміла, що мені все це дуже складно: і розміри, і лекала, відповідно, потрібне якесь фабричне виробництво. Я подумала: треба починати з маленького. А маленьке – це аксесуари. Недавно передивилась свої курсові та дипломні робити і зрозуміла: в кожній колекції одягу в мене завжди йшов акцент на аксесуари – сумки, шарфи, пояси. Років сім тому я зробила свою першу колекцію. Не можу сказати, що вона була дуже успішною, але експеримент приніс задоволення.

На бакалаврську дипломну роботу треба було вибрати певну тему, яка була б дотична до української культури. І на її основі зробити колекцію на п'ять моделей. Тоді я вибрала закарпатську тобівку. Це наші західні шкіряні сумочки, оздоблені такими металевими набійками, дуже гарні автентичні речі. Я знайшла одну таку в культурному музеї. Шукала, читала, дивилася. І на базі цієї інформації створила колекцію, де одяг був досить простеньким – лляні платтячка, але основними були аксесуари, бо я відшивала шкіряні сумки з металевим декором. То була складна кропітка праця.

Темою другою дипломної роботи я взяла пісню «Ой, зелене жито, зелене». Здивувались навіть викладачі, бо що-що, а пісню ще ніхто не брав. В цій колекції акцент був на величезні шарфи та сумочки з косами з плетення. Знову були досить прості костюми та досить складні аксесуари до них.

Коли я починала робити свої перші колекції, моди на хендмейд не було взагалі. Я, мої одногрупники вміли робити класні речі: і прикраси, і сумки, і кераміку, будь-що. Але проблемою було, що ми не уявляли, куди з цим іти. Як продавати і як взагалі на цьому можна заробити. Тоді ще не були настільки розвинуті соціальні мережі, не було ярмарок – ні Кураж базара, ні Всі.Свої. Єдиним місцем, куди люди могли піти зі своїми виробами, був Андріївський узвіз, але він зовсім не відповідав нашому напрямку. Тому так склалося, що більшість моїх одногрупників пішли в інші сфери, зайнялися офісною роботою. Власне, я також чимало попрацювала не за фахом.

Коли я створила першу колекцію, не знала, що робити зі своїми сумками. В результаті їх розкупили мої друзі і знайомі, які заходили в гості. Щось я продавала в соцсмережах, а решту – роздарувала. Але це мене не зупинило. Я вже знала, що треба зробити якісні фотографії, донести до людей свій задум. В кожній колекції є власний зміст. Тож я писала тексти, розповідала, чого я це роблю, який в мене сюжет. А потім з'явився фейсбук. Вірніше, він з'явився раніше, але я там була не дуже в темі.

Що стосується самого процесу створення колекцій, то є дві частини: пошиття сумок, яке я довіряю спеціалістам і декорування, яким я займаюсь виключно самостійно і це завжди повністю ручна робота, може бути художній розпис, аплікація або ж змішані техніки.

Для пошиття сумочок я співпрацюю з українськими фабриками, які завжди оперативно виконують замовлення, але вкрай негнучкі в дизайні. Також замовляю індивідуальний пошив, в такому випадку дуже легко вносити зміни в крій і матеріали та підлаштовуватись мало не під кожне замовлення, але така співпраця абсолютно не підходить для великих замовлень, адже відшивається неконвеєрно, а, отже, повільно. Також працюю з колегами, які мають власні бренди і своє невелике виробництво, тож дуже професійно можуть відшивати і сумки мого дизайну, по якості, мабуть, така співпраця – найкраща. Що стосується матеріалів, то тут в мене одвічний внутрішній конфлікт: з одного боку я хочу створювати висококласні речі, з найякісніших матеріалів, а з іншого, мені принципово важливо, щоб мої сумки були доступні пересічному українцю. Мене страшенно засмучує думка, що хтось хоче придбати річ з моєї колекції, та не може собі цього дозволити. Тому я завжди намагаюсь балансувати на середньому ціновому рівні.

Відверто кажучи, дуже хочеться мати команду. Як би мені не було гарно працювати самій, хотіла б знайти людей, які б займалися пошиттям, людину, яка займалася б рекламою, співпрацею з клієнтами, з ярмарками, а я б взяла на себе суто творчу роботу. Так що, читачі, якщо серед вас є хтось, готовий зі мною співпрацювати, – пишіть!

Я не дуже амбітна, звісно, мені хочеться мати власний бренд, гучне ім'я, але разом з тим я розумію, що бренд – це не просто бірочка. За цим мають стояти роки досвіду, тверда постійна якість, в якій будемо впевнені і я, і мої клієнти. Поки в мене цього немає, бо я ще молодий експериментатор, тож сказати, що у мене є свій бренд, я не можу. Я працюю над цим і сподіваюсь, що це колись станеться. А зараз я вважаю себе вільним художником, який вчиться та здобуває досвід, а мої клієнти мені в цьому допомагають.

З матеріалами проблем немає, зараз в Україні є величезні круті магазини товарів для художників та рукодільників. Коли я була студенткою, то навіть знайти хороші фарби або тканину для якоїсь роботи було неможливо. Ми їздили по підвальним складам, вишукували. А тепер є все необхідне для будь-якої творчості. Так, поки що більшість товарів імпортного походження, ми трохи відстаємо в цьому плані, немає хороших вітчизняних фарб, фурнітури. Та якщо я маю вибір, то звісно вибираю товари від українського виробника.

Мені дуже приємно, коли зараз мої викладачі з інституту Бойчука хвалять мої роботи, пишуть коментарі до моєї колекції у Фейсбуці. Про батьків можу сказати так: вони змирилися з тим, що я роблю. Мама до останнього не хотіла вірити, що дитина в неї – художник. Але зараз вона поважає і підтримує те, що я роблю. Мама – фактично перша людина, яка бачить мої витвори. Намагаюсь з кожної колекції подарувати їй одну сумочку. Коли її питають: «Звідки в вас така сумочка?» – вона дуже пишається і всім каже: «То мені дитина зробила!»

Друзі – це моя фан-команда. Мабуть, якби не вони, то я би і не починала. Вони підтримували та надихали, були моїми першими покупцями. І зараз вони із задоволенням купують мої роботи для своїх мам, сестер, коханих. Взагалі мені дуже щастить на клієнтів, дуже приємно з ними працювати. Я ставлюся до них з повагою, і вони до мене ставляться не як до продавця на ринку, а як до митця. Є люди з інших міст та країн, ми ніколи не бачилися, але вони купують сумки мало не з кожної моєї колекції. Ми роками в друзях у Фейсбуці і вітаємо один одного зі святами.

Часто запитують, де черпати натхнення, а я завжди відповідаю, що джерела навколо вас. Я гіперемоційна, мене легко здивувати, розсмішити і вразити. Я можу отримати поштовх для творчості будь в чому: хороша книжка, кінострічка, спектакль, музика, однак найпотужніше на мене діють подорожі. Насправді не має значення, куди саме я їду, повертаюсь завжди трошки інша, з новими враженнями, з новим баченням, підходом і методами створення. Дуже вдячна своєму чоловіку за наші спільні мандри, ми не даємо один одному засидітись на місці, правду кажуть, що головне не куди ти йдеш, а хто з тобою поруч. Він дійсно надихає і своєю повагою до моєї справи, і хорошою порадою, а часом і критикою, а ще і тим, що ходить зі мною по всім музеям і намагається вникнути, що до чого.

Бережіть та поважайте своїх близьких, творіть від серця.