Тарас Тополя про «Антитіла»: Європа на черзі
21 червня у гурту «Антитіла» було подвійне свято: 30-й день нарождення святкував лідер Тарас Тополя і 9-й — власне сам гурт. За півроку до цього «Антитіла» випустили п'ятий альбом під назвою «Сонце» та поїхали у масштабний однойменний тур, що завершився концертом у Києві на досить несподіваній локації — вертольотному майданчику. Попереду у хлопців — насичене фестивальне літо. Вікенд поговорив з лідером «Антитіл» Тарасом Тополею, який підбив підсумки туру та розповів про еволюцію та місію гурту, соцмережі та заправки.
— Які у вас були очікування від туру «Сонце» і чи справдилися вони?

— Тур охопив близько 50 міст України, одне в Білорусі, сім міст в Америці та одне в Канаді. В Україні це були не лише обласні центри, а й багато районних центрів. Вперше ми проїхалися по сходу України у повному об'ємі: ми приїжджали в прифронтові міста, і там, незважаючи на досить непросту ситуацію, все пройшло дуже тепло. Все, що ми очікували від туру, ми отримали, і навіть більше. Були аншлаги там, де ми їх не очікували, наприклад, в Одесі. В багатьох містах люди реагували дуже тепло і по-особливому.

Бували ситуації, коли весь зал спочатку сидів, чи за відсутності розуміння, що робити на концертах «Антитіл» у сидячому залі, чи через якусь сором'язливість. Нічого не відбувалося в залі до третьої-четвертої пісні, а потім хтось вставав, починав танцювати і підбігав до сцени, тоді люди зривались і танцювали.

На Сході в залі дуже виділялися жовто-блакитні прапори, люди спеціально їх приносили, бо для них важливо, що приїхала українська група, не лише з музичної точки зору, а й ідеологічної.

— За вашими спостереженнями, як відрізнялась аудиторія української частини турне і американської?

— В Америці на наші концерти теж приходили здебільшого українці, що живуть в Америці, вони тягнули з собою американців. Там аудиторія трохи консервативніша, ніж у нас, у якихось штатах більше, у якихось менше. Є певні стереотипи, що українська музика — це фолк, етно, або в кращому випадку фолк і етно у якихось сучасних аранжуваннях. А «Антитіла» — сучасна українська музика, у якій не має цих елементів, звичних для українців Америки і Канади, тому деякі відкривали для себе нас, деякі йшли, знаючи, що ми не є якоюсь шароварщиною. Вони приходили на концерт якісної сучасної команди, яка має у своїй музиці український мелос, але не робить з усього українського маркетинг. В Америці спрагліша аудиторія, ніж у Києві, Львові, тому що до них це досить нечасто приїжджають команди з України. Звичайно, людей там було менше, але по енергетиці, атмосфері вони часом давали фору українським містам.

— Чому не-українську частину турне ви вирішили робити в Америці, а не, наприклад, у Європі?

— Починаючи будь-яку справу, дивишся, чи є шанси взагалі. Наш організатор Євгеній Антипенко, який тримав контакти звідси з організаторами на місцях, відчував, є смисл це робити чи не має. Коли він побачив, що в Америці є набагато більший попит і бажання почути «Антитіла», ніж у Європі, він почав перемовини. Але, я думаю, що Європа на черзі. Цієї осені у нас починається цікава історія з ближнім зарубіжжям, в тому числі і тур.

— Фінальний концерт туру в Києві був на вертольотному майданчику. Ви про це оголосили ще взимку. Чому саме там?

— Ми довго шукали варіант винести фінал нашого туру на відкритий простір. До того ми декілька років робили це в приміщеннях. Як правило, тур закінчувався навесні, у травні, коли вже тепло. І ми відчували, що люди хочуть простору, не дуже хочеться всім ховатися знов у коробки, у яких провели цілу зиму. Тому була ідея знайти місце для хорошого весняного концерту. Коли шукали площадку, ми вийшли на вертолітку і вона виявилася реально дуже велика. Спочатку ми трохи засумнівалися, що зможемо подужати таку площу і зібрати таку кількість людей, але потім у рамках перемовин дійшли згоди, що ми беремо дві третини цієї площадки: на одній частині розміщуємо сцену, одну віддаємо під фан-зону. Вся ця історія з вертольотною площадкою була дуже затратною, але атмосфера, краєвиди, які відкриваються, концерт, який стався, як і планувалося, — це все запам'яталось. І ми не пожалкували ні на секунду. Ми плануємо ще щось цікаве придумати й наступного року.

— То вам доведеться стрибати ще вище.

— Або стрибати вище, або брати вже повну вертолітну площадку.
— Що було найскладніше у такому масштабному турі?

— Було багато нюансів. Починаючи від логістики, організації, яка була непростою, закінчуючи психологічною складовою. Гурт довго знаходився далеко від дому, в березні ми провели цілий місяць на гастролях, і у нас було лише два вихідних. Виникають часом конфлікти, непорозуміння, хоча ми дорослі люди, намагалися все це відчувати на старті і не нагнітати, не буду обманювати, — ставалося. Семеро людей у постійному напруженні: концерти, постійна увага з боку інших людей, автограф-сесії, інтерв'ю, мало сну. З фізичної і психологічної точки зору це виснажує, дуже багато відповідальності несе на собі організатор, цього разу це були Сергій Вусик і Сергій Іванченко зі своєю дружною — вони втрьох робили весь цей тур — і є маса нюансів, які треба контролювати. Загалом, якщо брати звичайний ритм «Антитіл», який і так насправді дуже напружений, то цей був напруженіший в 10 разів. Але всю цю напругу перекриває момент, коли виходиш на сцену, бачиш, що люди прийшли до тебе на концерт, хочуть тебе чути, підспівують пісні навіть з нового альбому. Це неймовірні відчуття.

— Чи є у вас якісь ритуали перед виходом на сцену?

— Ні. Все банально. У гримерці має бути вода, туалет, енергетик для нашого водія, овочі, фрукти, червоне сухе вино, бажано аргентинський Малбек або грузинське Мукузані чи Сапераві і має бути пляшка Джек Деніелз — це всі наші забобони.

— Ви відіграли наймасштабніший тур за свою історію, випустили п'ятий, досить успішний альбом. Чи відчуваєте, що ви досягли якоїсь планки?

— Ні. «Антитіла» хочуть збирати стадіони, у нас є така мета від початку існування гурту. «Антитіла» — це не камерна група, а стадіонний гурт. Ми хочемо згодом — через рік, два — почати давати стадіонні концерти. Власне, ми до цього йдемо. Ми постійно системно творимо і працюємо заради цього.
— Під час інших інтерв'ю ви говорили, що в Україні є величезна проблема з майданчиками для виступів. І казали, що у вас є план, як це можна «зробити гарно і красиво». Що це за план?

— Це не то що план, а ідеї, якби міністру культури стало цікаво, а Верховна Рада могла б проголосувати, то у мене є ідея певного законопроекту, який дав би поштовх розвитку місцевих музичних площадок. У нас є купа архаїчних будинків культури родом із «совка», смердючих, запилених, абсолютно непристосованих до сучасних музичних реалій, на які витрачаються державні кошти. Там сидять директори, які повністю відірвані від музичної реальності. В кращому випадку будинки просто пустують і час від часу здають приміщення в оренду під концерти, в гіршому — не отоплюються, а у холлах проводяться ярмарки секонд-хендів. Все це жахлива штука, коли приїжджаєш і розумієш цей стан інфрастуктури, то стає сумно. У мене є ідеї, як переобладнати ці будинки культури у сучасні концерт-холи і почати там проводити якусь активність. Тому що один з елементів, чому українська музика і сучасна культура була так довго в занепаді і залишається такою на периферії, те, що немає концертних площадок, куди можуть приїхати виконавці і представити свою творчість. Немає сформованої культури походу на заходи українських артистів. Це все треба піднімати.

Коли приїжджаєш у будинок культури — це вже хрестоматійна історія — а в гримерці навіть туалету немає, бо на першому поверсі взяла в оренду приміщення піцерія і вона просто відрізала каналізацію, бо вважає, що це непотрібно для артистів. Доходить до такого абсурду, і це треба міняти. Якщо не вкладаємо в культурний розвиток людей, ми економічно і стратегічно втрачаємо.

— Продажі альбому «Сонце» почалися півроку тому. Чи спостерігали ви якусь тенденцію, як краще продається: на фізичних носіях чи в інтернеті?

— Тут я не скажу, тому що продажі на фізичних носіях я можу спостерігати, а як він продається в інтернеті, то компанія, що управляє нашими правами, надає квартальні звіти по всій цифрі і це все йде одним скопом, тож я не можу виділити, скільки з тієї суми є скачування альбомів, пісень на Спотіфай, Айтюнсі чи де ще. Але все, що ми взяли з собою в Америку, було продано, не лише альбом «Сонце», а взагалі всі альбоми на фізичних носіях, що ми привезли. На концерті зазвичай купують 5-10 альбомів. Та найбільше продається досі на заправках, і «Сонце», і «Все красиво», постійно додруковують тиражі. Мені здається, що чи не єдине місце, де зараз слухають СD — це машина, тому що на ноутбуках, планшетах зараз немає для них приводів, де його слухати? А в машинах є. Люди зупиняються на заправках попити кави — о, а давай купимо диск!

— Чи виправдав себе випуск альбому на флешці?

— Не дуже. Ми розраховували на те, що це новий формат, цікавий великій аудиторії, але знову-таки спацювало те, що молодь все скачує або слухає онлайн, а люди більш старшого віку на автомобілях звикли до стандартного формату СD. Флешка якось лишилась між світами. Але в Америці без проблем всі брали, а у нас так.
Альбом «Сонце» був випущений і в упаковці DigiPak, на флешці були додаткові ексклюзивні матеріали
— У «Антитіл» є виразний впізнаваний стиль, він трохи модифікується, наприклад, «Сонце» було більш електронним, але все ж ви залишаєтесь у своїх рамках. Вам комфортно у ньому чи ви не хочете його ламати через прихильників?

— У нас є причини, чому ми притримуємось певної линії: є історія відносин з нашими слухачами, хтось йде з нами з першого альбому, хтось приєднався раніше чи пізніше, і вони полюбили «Антитіла» за особливості у нашій музиці — це специфічна лірика, мелодика, яка досить проста, але в цій простоті ми намагаємось подавати певні смисли. Коли ми починаємо експериментувати, то завжди тримаємо в голові, що армія прихильників може просто не зрозуміти різких відхилень. Багато матеріалу йде в шухляду, не видається, тому що занадто експериментальне і може бути незрозумілим для наших прихильників. Тому ми завжди, видозмінюючи наше звучання, тримаємо в голові, що має бути певний традиційний стержень, за який люблять «Антитіла». Це і прагнення розширити аудиторію, і повага до слухачів, які полюбили нас за те, якими ми є.

З іншої сторони, ми загальноукраїнська команда, збираємо повні зали по всій Україні, і це також завдяки тому, що ми зважаємо на певні українські музичні традиції. Скільки б ти не експериментував, намагався принести щось нове в музику з заходу, сходу, все одно є свій український музичний базис, і якщо його зруйнуєш, перестанеш збирати людей на концерти. Це очевидні речі для тих, хто давно в темі. «Антитіла» — касова команда, на яку люди купують квитки і віддають свій вечір, масово: до нас ходять і діти, і дорослі, цілими сім'ями, навіть приходять дідусі й бабусі, викуповують ряди. І кожен знаходить у наших піснях щось своє. Ми хочемо такими й залишатися, просто ставати щоразу трошки свіжішими.

— Що ви потім робите з матеріалом, який не вписується в ваш формат?

— Нічого, він просто забувається. Ми до того легко ставимося. Ми продукуємо дуже багато музики. Ні — значить ні, ми не чіпляємося за мелодії, демозаписи. Якщо це не підходить для релізу, то яким би воно не було цікавим чи «геніальним», це лягає в шухляду.

— Як ви охарактеризуєте різницю між «Антитілами» зразка 2008 року і «Антитілами»-2017?

— Ну точно є зовнішні відмінності (сміється). Ми понароджували дітей, стали батьками, набрались досвіду. «Антитіла» зразка 2008 року — це пучок романтизму, замріяності, нарочитої ліричності, часом меланхолійності. «Антитіла» зразка 2017 року — це більш іронічний, сатиричний підхід.
— Зараз в Україні спостерігається фестивальний бум, і у вас буде досить фестивальне літо.

— Ми ще повідмовлялися від деяких фестивалів. У нас є певна політика: зараз «Антитіл» дуже багато у країні, дуже насичений концертний графік, і у рамках нашого туру побували майже всюди. А коли перенаситиш людей своєю музикою, може статися так, що вони перестануть тебе хотіти.

— Треба, щоб трошки скучили?

— Так.

— Повернемося до фестивалів. Як ви вважаєте, з чим пов'язаний розвиток фестивального руху в Україні?

— Є багато факторів. Перший — це події на Майдані та війна на Сході, яка викристалізувала національний рух і зробила чіткою національну ідею, яка стала близькою навіть для тих людей, для яких ніколи не була такою. І все це з рамок соціальних, політичних перейшло в культурну сферу, а культура — це проекція соціально-політичних подій і настроїв у країні. Цього ми всі чекали дуже давно, цей підйом мав би статися і раніше, але не ставався в силу тих чи інших факторів, в тому числі у силу домінуючого інформаційного впливу Москви над Україною. Тепер він пропав, і це місце займає українська культура, яка була неоправдано ущемлена досить довго. Ми бачимо цей підйом усього українського — електронних, живих проектів, українських ідей, фестивалів, є культурний посув вперед. Все це росте як на дріжджах, бо цей потенціал зрів, йому не давали вийти нагору, а тепер вийшов. Зараз виріс рівень українських виконавців, на фестивалі заказ квитки продаються за півроку-рік, закінчується один фестиваль, починається інший. Або, наприклад, закінчується той самий Atlas Weekend, і вони одразу оголошують передпродаж квитків на наступний рік. Це все маркери того, що індустрія починає жити здоровим життям. Я дуже хочу, щоб це не зупинялось.

— Чи є якийсь фестиваль або майданчик, на якому ви б хотіли виступити, але ще з якихось причин не виступали?

— Колись ми виступали хедлайнерами на MTV Headbanger Stage на Sziget, хочеться виступитивже на Main Stage, але для цього стати дійсно цікавим в Європі. Це не є великою проблемою, просто треба правильний підхід. Хочеться виступити у Нью-Йорку. Ми сміємося зараз, але коли мене питають, яка ваша мрія — хочемо зібрати Уемблі. Треба ставити собі великі цілі та мріяти великим масштабом, тоді так воно стається. Принаймні у нас так завжди відбувалось.

— Чого зараз не вистачає українській музиці?

— Настирливості і системності. Якщо говорити про музикантів, індустрію і український шоу-бізнес, то цього йому не вистачає. У нас є купа проектів, які спалахують, потім згасають, тому що у продюсерів і музикантів не вистачає сили пройти найважчий шлях — перші три-чотири роки, коли дійсно важко, треба докладати титанічних зусиль, а у відповідь отримувати нічого. Це, в принципі, у будь-якому бізнесі. Є виключення, стартапи, які різко злітають, але, як правило, це все потребує часу і сил, системної роботи.

Колектив — або виконавець — створює кілька синглів і чекає, коли звалиться слава, популярність і почнуть засипати пропозиціями. Такого не стається, і люди опускають руки або починають робити щось інше, зневірившись у цьому. А треба розуміти, що серйозний музичний продукт — це гра вдовгу. «Антитілам» перші п'ять років було дуже важко, але згодом, поступово Україна полюбила «Антитіла». Цей підхід треба імплементувати усім іншим виконавцям, працювати і рухатись до своєї мрії, незважаючи ні на що.
— Ви часто зустрічаєтеся зі своїми шанувальниками, на автограф-сесіях, спілкуєтеся після концерту. Про що вони у вас найчастіше питають?

— Здебільшого одне й те саме: які творчі плани, чому «Антитіла», як поєднувати музику, сім'ю, волонтерську діяльність, як уживаємося з Оленою — двоє творчих людей, як «Антитіла» створюють свою музику. Питають про мою точку зору стосовно внутрішньополітичної і зовнішньополітичної ситуації. А взагалі про що завгодно. «Антитіла» ніколи не позиціонували себе просто як творчі люди, ми — громадяни країни, дозволяємо собі висловлюватись стосовно тих чи інших подій, займаємо чітку позицію. Це імпонує нам, бо ми по-іншому не можемо, і імпонує людям. Вони приходять, питають, радяться, мають можливість вийняти з мене чи з «Антитіл» якусь цікаву інформацію.

— Розкажіть про проект зустрічей зі студентами: з чого він починався, про що він?

— Він почався досить давно, на запрошення студентських профспілок, ще кілька років тому. Єдине, що відрізняє зараз — це проект U-Report, бо Денис Федунін і Світозар Ніцполь, які запропонували мені робити все системно: влаштувати тур, поспілкуватися зі студентами, вони зробили це під своєю егідою. На цих зустрічах, крім розмов, ми долучали усіх до проекту U-Report — опитування студентів стосовно тих чи інших питань, що є важливими для молоді. Це відбувається так: ти реєструєшся, приходить смска з запитанням, і ти вказуєш свою думку. Все потім акумулюється і видається аналітична записка для того, хто замовляв опитування. Це дієва штука, вже більше 50 тисяч респондентів доєдналися до цього проекту.

Ми спілкувалися у дуже простому форматі: я ніяких лекцій не читав, ставав перед ними в казав, питайте все, що вас цікавить. Вони питали — я відповідав. Потім ми робили автограф-сесію, і я їхав далі.

— Чи почували ви себе у ролі наставника, авторитета?

— Частково так. Я це прекрасно розумію і акцентую увагу, коли мене питають стосовно публічності. Будь-яка публічна людина так чи інакше є рольовою моделлю для людей, які слідкують за нею, хтось свідомо переймає думки, хтось несвідомо, але я це розумію і несу відповідальність. На жаль, є багато артистів, які це розуміють, але відповідальність не несуть, або свою відповідальність розуміють якось по-іншому. Тому ми завжди, коли робимо публічні заяви, зважаємо на те, що в силу тих чи інших причин стали не лише джерелом улюблених пісень багатьох людей, а й певними наставниками. У нас ніколи не було такої мети, але так іноді стається.

— Що вам дають ці зустрічі зі студентами? Ви щось виносите з них для себе?

— Як мінімум, тримаю себе в тонусі. Я ж теж старію, хоча ще 10 років тому був студентом, але все одно важливо розуміти, чим живе молодь, бо ми співаємо для них у першу чергу. Чим вони живуть, що їх турбує — має відбуватися актуалізація нашої творчості, і це допомагає.
Олена Тополя, дружина Тараса, співачка, що виступає під псевдонімом Alyosha
Тарас Тополя регулярно зустрічається зі студентами українських вишів
— Ви були хедлайнером київського концерту, присвяченого введенню безвізового режиму. При цьому багато хто вважав, що такі святкування — це перебільшення, тут нема чого святкувати. Як ви ставитеся до цієї думки?

— Це був символічний концерт, і ніяких перебільшень тут немає. «Антитіла» були серед тих студентів, які вийшли під стелу проти рішення екс-президента Януковича звернути з євроінтеграційного курсу. Від самого початку Євромайдану, під час анексії Криму і війни на Сході «Антитіла» були повністю в цьому, ми не могли бути осторонь. Концерт з нагоди безвізу — це символічна штука, бо все починалось з Європейської площі та зі стели, і один з вагомих етапів боротьби, яка почалась тоді, пройдений. Вступив у силу безвізовий режим — це конкретно одна з тих речей, заради якої виходили студенти на Майдан і на Європейську площу. Це не можна замовчувати, це потрібно було святкувати, тому що будь-яка нація потребує символізації тих чи інших процесів. А стосовно того, треба чи ні проводити якісь публічні акції, то це вічна тема, не лише у нас. Я вважаю, що концерт «Безвіз» був зроблений правильно і символічно, що він відбувся саме на Європейській площі і там виступали артисти, так чи інакше пов'язані з боротьбою українців за свою європейську мрію.

— Зараз частина групи займається менеджментом гурту.

— З 2010 року ми з Сергієм Вусиком займаємось і менеджментом, і продюсуванням, і плануванням; у нас немає продюсера.

— Чи немає перекосу, що ви починаєте думати більше як менеджери, а не як музиканти?

— Дирекція, менеджмент — це більше напрямок Сергія, я концентруюся на творчості. Але перекосу немає, він так само пише пісні і створює музику, це йому не заважає, як і мені не заважає долучатися до організаційних питань, приймати стратегічні рішення.

— Не всі встигають все це робити — і менеджмент, і музику.

— У нас ще є піар-менеджер, який закриває все, що стосується преси і зв'язків з громадськістю, є СММ-менеджер, який займається соціальними мережами, і так вигрібаємо.
Фото Виктория Филипенко
— Самі ви є у багатьох соцмережах: Фейсбук, Інстаграм, навіть Німсес, і ви досить активні. Чи не вважаєте, що у вас є деяка залежність від соцмереж?

—У мене є Твіттер, але я туди не заходив роки чотири, тому що це якась абсолютно бесполєзна штука, де дійсно для мене пуста трата часу. До того був ВКонтакте, тепер він заблокований, колись був у Лайвджорналі, також «бесполєзняк». Інстаграм завів прямо перед туром, бо дуже просили. Є категорія людей, яка живе чисто в Інстаграмі, їм цікаві фоточки, тому я погодився. Є Фейсбук, у якому все реалізовано в одному флаконі: можна робити короткі твіти, постити фотографії, робити стріми, тому він мене повністю задовольняє. Це рекламна площадка, де ти викладаєш інформацію про те, що буде з групою завтра, які плани, концерти. Це не стільки особистісна потреба, як маркетингова, продюсування групи. Крім того, Фейсбук — це часто ретранслятор моїх думок стосовно тих чи інших питань. Не треба збирати прес-конференції, варто щось резонансне написати, і це вже буде на всіх ресурсах і каналах.

Німсес, я вважаю, це соцмережа майбутнього, яка завоює світ. Я це знаю, бо розробники — мої друзі. Вона побудована на кардинально іншому принципі і вирізняється з-поміж інших не тільки інтерфейсом, а й можливостями, які вона дає і буде давати, бо я знаю, скільки попереду ще різноманітних вдосконалень.

— Одним з аргументів проти Німсес було те, що ним не користуватимуться відомі люди, бо вони не захочуть, щоб по геолокації бачили, де вони знаходяться, щоб їх не знайшли фанати.

— Ну це можна вимикати. Поки не було, щоб так підходили. Думаю, ще попереду, десь через півроку, коли ця мережа стане тотальною.

— Ви народилися на Подолі. Що для вас значить бути киянином?

— Так, я народився в Києві, але я не стереотипний киянин: я вільно спілкуюся українською мовою, в мене немає «духа мещанства», пафос і Тополя — це різні речі. А от у багатьох моїх друзів-киян присутня трошки зверхність, така «нарочітая арістократічность», часом мене нудить від того. Я дуже люблю це місто, вчився на Прорізній, у самому центрі, певний час жив на Малопідвальній, бігав по тим дворам з друзями.

— Ви надзвичайно позитивна людина. Це ваша риса характеру, чи доводиться якось підтримувати цей оптимізм?

— Я досить стриманий оптиміст та умію бути злим. Але ставлення до людей апріорі позитивне. Я розумію людську природу, ми всі однакові. Я не плекаю ілюзій стосовно людей, чеснот, ставлюся до цього просто. А коли ставишся просто, то з посмішкою сприймаєш все, і хороше і погане. Сам намагаюся робити так, щоб людям було краще, це є й місією «Антитіл»: робити музикою трошки краще, бо погане і так можуть зробити на кожному кроці, а краще — хочеться самому.
З сонцем української музики спілкувались
Марина Курильчук
Андрій Карпець
Made on
Tilda