Бібліотекарки виходять заміж
Марина Єщенко про те, як знайти свій шлях, для кого треба писати книжки, чому пости в фейсбуці — то не література, про видавців, премії, президентський грант і ще трохи — про кохання
Власним прикладом київська письменниця Марина Єщенко доводить, що суспільні міфи про бібліотекарок, які тільки і мріють про нареченого, — то маячня. Вона сім років працює в ­бібліотеці Київського національного університету, а нещодавно написала повість «Бібліотекарки не виходять заміж» і отримала грант президента України на видання. Вікенд поговорив з Мариною про те, як знайти свій шлях, зустріти свого видавця та чи може коханий письменниці впливати на зміст чергового твору.
Фото: Олена Смірнова
Де ви народилися та виросли? Чи хотіли ви придумувати та писати вже в школі? Ваші твори з літератури вчителька зачитувала класу? Писали ви твори за інших однокласників?

— Я народилася й виросла в селі Великий Кобелячок Новосанжарського району Полтавської області. Писати почала ще в школі. Вдома зберігається зошит із віршами дитинства. Пам'ятаю, як я прокинулася на сім років, подумала, що вже доросла, і написала свого першого вірша. Здається, тоді навіть писати іще не вміла. Тож записувала за мною мама. Зачитувала вчителька, слава Богу, лише ті твори, які були десь опубліковані. Лише раз була пригода, бо опублікували оповідання про курців. Тоді хлопці з нашого класу дещо на мене образилися.

За однокласників твори в класі не писала. Списувати давала, а твори писати – ні. Це дуже виснажливо, і я таким не займалася.

— Вступати ви поїхали до Києва. Чому саме сюди? Як обрали вуз та спеціальність? Яким ви побачили Київ та чи змінилося ваше ставлення до нього з часом?

— Зі вступом цікава вийшла пригода. По-перше, я й хотіла в НПУ ім. М. П. Драгоманова, бо там можна було йти на редактора, а мене це на той момент дуже цікавило. По-друге, долю вирішила література. Того року, коли я вступала, був проведений конкурс «Вчитель – моє покликання». На нього треба було надсилати літературні твори, і переможців запрошували в Київ на конкурс. Тож ми з сестрою туди подали свої твори і навіть трішки забули про конкурс. Та ось минув час, і нам прийшло запрошення. Тож ми поїхали в Київ. Запитання на конкурсі були неважкі, здебільшого, чому ми хочемо працювати вчителями. Потім усіх розділили між педагогічними вишами, кому куди ближче. Нам, як виявилось, найближче був Київ. Факультет могли обрати самі, як того душа забажає. Тож я обрала свою спеціальність – українська мова, література і літературний редактор.
Фото: Олена Смірнова
— Одні джерела кажуть, що ви навчалися у Драгоманова. Інші вказують, що вам вдавалося навчатися у двох університетах одночасно на денному відділенні, поєднуючи це з двома роботами. Де правда? Що то були за університети та що за роботи?

— Ну, це дещо перебільшено. Тобто це правда, але стосується лише 5 курсу. У НПУ в магістратуру мене не взяли, тож я вступила в КНУ. Але з Драгоманова не розпрощалася. По-перше, у них була мені цікава спеціальність, і після 4 курсу в дипломі не писали її, по-друге, вони платили мені стипендію, і я нею розраховувалася за навчання в КНУ. До того ж жила в їхньому гуртожитку, і це було чималою перевагою. На той момент я ще робила в Інституті українознавства старшим лаборантом і в «Тактребапродакш» перекладачем і редактором. Так що це правда, тут не можу нічого засуперечити.

— Як обрали місце роботи та чим ваша робота є для вас? Що таке бібліотека в сучасності? Яке її місце в світі, де майже будь-яку інформацію можна знайти в мережі?

— Роботу я шукала в різних напрямках. Тож коли побачила оголошення, що рідна бібліотека КНУ шукає бібліотекаря, не змогла пройти мимо. Хоча це й було не по моїй спеціальності. На сьогодні бібліотека уже не та, що раніше. Вона не зациклюється на видачі літератури. Тут проходять різні заходи, від літературних до профорієнтаційних. Щодо мережі, то бувають цікаві випадки, коли приходять читачі й замовляють літературу зі сховища, а я їм кажу, що її можна завантажити на тому чи іншому сайті й не чекати замовлення. Я в цьому сенсі дуже активна, тому завжди допоможу читачам.
Що за угруповання «Свідки слова» та навіщо авторам потрібно об'єднуватись в угруповання? Що воно дає?

— Угрупування «Свідки слова» виникло неспроста. Люди потоваришували на різних літературних школах і збиралися разом, читали твори. Спочатку називалися «Стусова хата», бо збиралися в хаті на проспекті Стуса, потім «Проза вітрів». Врешті організували літугрупування «Свідки слова». Я до них приєдналася, коли вони вже стійко стояли на ногах. І пробула до самого кінця. Літературні угрупування – це добре. Це читання одне одного, критика. Це можливість разом виступати, організовувати спільні заходи. Ми, приміром, багато виступали, видали антологію, зняли до неї буктрейлер. Звісно, це можна зробити й поодинці, але в спільних діях є свій кайф.

— Як почати виносити свої літературні спроби на загальний розсуд? Викладати оповідання у соціальних мережах у вигляді постів? Зареєструватися на форумах для початківців та чекати там свого читача? Слідкувати за різними літературними конкурсами (до речі – як це робити) та подавати свої роботи? Як це було в вас?

Оскільки я почала писати дуже рано, то й представляти свої твори широкому загалу теж почала тоді ж. Надсилала свої твори у всі видання, які тільки виписували у моїй сім'ї. А їх було чимало. Деякі відповідали, що треба дорости, деякі друкували. Деякі спотворювали, друкуючи. Цікавий був досвід. Принаймні, до кінця школи я мала вже великий стос газет зі своїми публікаціями. Зараз же у всіх є доступ до інтернету, а там є купа сайтів, де можна розміщувати свої твори й чекати на них відгуків. У соціальних мережах – то не дуже гарна справа. Хоча поезію можна. Не уявляю, як це питання вирішити з прозою. Хіба її публікувати на інших ресурсах, а в мережі давати посилання. Щодо конкурсів, то не треба пропускати жоден, до якого хоч трішки підходиш. От я свого часу подала вірші на конкурс Максима Рильського «Троянди й виноград», виграла там. Зараз віршів не пишу, але згадую про той конкурс з великою приємністю. І спілкування з внуком Рильського сподобалося, і все загалом. То чому б і ні? Зараз конкурсів багато, лиш треба їх відстежувати і надсилати.
До речі про соціальні мережі: ваші пости у Фейсбуці – це для вас література чи щось інше?

Ой, свої пости я розглядаю не більше, ніж пости. На літературну складову в них аж ніяк не претендую. Звісно, я, можливо, пишу їх подекуди літературніше, ніж хтось інший. Але це не привід їх вважати моїм літературним здобутком.

Що стало для вас найвагомішим фактором у визнанні себе самої як літератора? Перша друкована збірка, перша премія, перші віддані читачі, питання, де вас можна послухати та можна придбати вашу книгу?

Що я літератор, знала завжди. Писала з дитинства, друкувалася з дитинства. Тож якихось планів на вихід першої книжки не ставила. Я й раніше думала, що, може, варто видати, але все не було снаги. Все уявляла, що якщо видам сама, то лежатимуть у мене під диваном стоси книг. Тож цим питанням не цікавилася. А потім натрапила на грант КМДА, і подалася на нього. І тут уже мені пощастило. Щодо премій, то їх наскільки багато було, що й не порахувати. Та їх я не вважаю мірилом творчості. А віддані читачі – це добре. Це і мама, яка все завжди перечитує. І кілька подружок. Тож є куди тягнутися, є до чого прагнути.

Зараз ніде не виступаю, бо проходжу лікування. Книги ж можна придбати в мене. Або пошукати на різних сайтах. Це щодо другої книжки. Перша й третя вийшли по гранту, тому у вільному продажу їх не буде.
Скільки маєте на сьогодні виданих книжок та зі скількома видавництвами працювали при цьому? Що думаєте про видавничий ринок України?

На сьогодні в мене вийшла третя книжка. Усі три книжки виходили в різних видавництвах, тож працювала з трьома. Робота була своєрідна, тому нюансів вистачало. Наприклад, перша книжка теж вийшла по гранту – КМДА, і я довго боролася, щоб дали обкладинку, яку я вибрала. Більше того, мені її намалювала подружка. Довелося вийти на організатора і просити про це його. Тож врешті мені дозволили. Другу книжку я видавала у видавництві «Пенмен». Нам за неї навіть гроші обіцяли, але так і не підписали договори, хоча автори їх підписали. Тому книги видали, але без гонорарів. І чи є вони зараз – хто його знає. З третьою книжкою найменше різних пригод сталося. Може, тому, що я вже досвідчена. Може, видавець менше гонористий.

Чия думка про ваші твори, чиє схвалення для вас найбільш вагомі – читача, критика, колег по цеху?

Якби я про таке коли-небудь думала, то, мабуть, узагалі жодного твору не написала б. Я пишу те, що мені спадає на думку. Потім даю читати родичам. І лише потім віддаю в друк. Літератори, зазвичай, не дуже люблять читати одне одного. А якщо ж читають, то переважно друзів. Тому на їхню думку я не орієнтуюся. Критики ж шукають, за що зачепитися, або ж де можна похвалитися своїми знаннями. Я ж літературознавець за освітою, сама трішки в темі. Тому ці люди мене теж мало обходять. Цікава думка звичайного читача.
Оглядачі та літературні критики відносять вашу прозу до абсурдизму. Як пояснити звичайному читачеві, що воно таке «абсурдизм», про що буде книжка, написана в такому жанрі?

Я написала дисертацію про абсурд, й сама дуже цікавилася цією темою. Тому, мабуть, дуже нею пройнялася. Абсурд у творах може проявлятися як на змістовному рівні, так і на сюжетному. Герої можуть вдаватися до алогічних дій, говорити небилиці, незрозумілі нікому, можуть діяти абсурдно. Як поглянути на такий текст, то відразу й не скажеш, що він абсурдний. Але це в творі є, тож його не відняти і не змінити.

«Бібліотекарки не виходять заміж» це ваша краща робота? Як і чому вона була написана? Чи стала для вас несподіванкою отримана за неї премія та досить гучна слава? Колеги впізнавали себе або вас в персонажах? Кажуть, в вас на роботі були серйозні неприємності через книгу, це так?

Це мій твір, і не більше того. Вирішила написати, щоб зберегти у творі якісь деталі бібліотечного життя. Що цікаво, починала писати від імені молодого директора, ще коли у нас була директором стара жінка. А коли дописала – директором був уже молодий директор. Колеги мою повість не бачили, але деякі можуть себе впізнати. Хоча усі ключові події я списала з себе, бо лише так знаю роботу бібліотеки зсередини. Та й більшість історій – вигадка, не більше. Проблем на роботі через цей твір не було. Гучної слави щодо гранту я не помітила, але якщо це так, то буду тільки рада. Сподіваюся, іще щось напишу, варте видання.

Ви отримали президентський грант на видання повісті про бібліотекарок. Ви подавали якусь заявку? Як відбувається цей процес? Вас вітали, заздрили? Якою була ваша реакція на цю новину та якою реакція інших?

На грант треба купа документів, серед яких і рекомендації людей, пов'язаних з літературою. Тож я уже не вперше взяла рекомендацію в Ніни Іванівни Бернадської й Михайла Кузьмовича Наєнка. Це викладачі з КНУ, які дуже добре ставляться до мене й моєї творчості. Потім усе це віддала у спілку, і вони подавали. Шукали видавця, з яким можна подати. Звісно, можна й самому знайти видавця, й самому все подавати. Але я на таке не зорієнтована. Може, трішки лінива. Тож віддала документи й забула за все. А через деякий час мені подзвонили й сказали, що я перемогла. Тож вітали перш за все мої рідні і бібліотекарі, з якими я роблю. Їм моя творчість цікава. І я теж цікава. Я ж сприйняла перемогу як належне: цей твір уже подавала на «Смолоскип», отримала там третю премію, а видають другу. Зате автори рекомендацій писали мені рекомендації на грант КМДА, і я його отримала. Тому була деяка певність, що так просто це не мине.
Коли ви писали цю книгу, ви вже були у шлюбі? Чи не розкажете історію вашого досить дивного знайомства з майбутнім чоловіком?

У шлюбі я вже понад шість років. Тому цю книгу писала, коли вже була одружена. Познайомилися з ним у читальному залі. Він назамовляв багато стародруків, і попросив деякі з них відксерити. А в нас такого не можна. Але я дозволила, бо багато кому подібне дозволяю. Потім здав ці журнали, і я їх вилучила з його замовлення. І написала меншу кількість на верхньому бланку замовлень. Але самі бланки не викинула. Тож наступного разу моя начальниця підняла шум, чому немає цих журналів. Хоча кількість замовлень і кількість журналів збігалася. Ми тоді посварилися страшенно. Я відстоювала свою думку, як могла. Сашко ж був свідком цієї перепалки, і був певен, що мене після такого звільнять. Тож прийшов наступного дня залагодити справу. Навіть пропонував розставити літературу у фонді. Звісно, я на таке не погодилася, бо у фонд стороннім не можна. Того ж вечора йшла з подружкою в театр, і Сашко сказав, що треба ходити в оперу, а не в маленькі театри. Тож через кілька днів я йому це нагадала. Він узяв квитки, і ми пішли. Було дуже специфічно, що це виявився балет «Майстер і Маргарита», на який я ходила в університеті з подружками. Ми тоді пролізли без білетів, нічого не зрозуміли і просиділи в кінці без інтересу.

З чоловіком ми особливо й не встигли позустрічатися, як вирішили узяти шлюб. Тож 11 лютого він зайшов у мій читальний зал уперше, а 11 червня ми розписалися. Так наша історія почалася і триває й донині.

Чоловік читає ваші твори? Що про них думає: пишається чи підсміхується? Підказує сюжети? Просить іноді: «А напиши в своїй книжці про цього мерзенного А.А., який він гад, нехай йому буде соромно»?

Чоловік мої твори читає, але я зазвичай зайвий раз йому їх не даю. Ну хіба друковані. Вони інакше виглядають, і їх уже не можна змінити. У першій книжці вийшло оповідання, присвячене його сім'ї, то він і книжку своїм батькам не дарував через це. Так що я таким не заморочуюся і читати раніше відведеного часу не даю.

Про себе писати не просить. Хіба інколи каже, що як написала про якогось імпотента чи дурня, то можуть подумати про нього. Але я на таке теж не зважаю. Не думати ж мені про всіх. Так і писати перехочеться.

Чи можемо ми говорити про те, що з вами відбувається зараз? Якщо так, то будь ласка скажіть хоча б у кількох словах.

Зараз я проходжу реабілітацію після інсульту. Дуже вдячна студентам і співробітникам КНУ, друзям і читачам, знайомим і незнайомим людям, що підтримували мене морально й матеріально. Навіть не знаю, як би я обійшлася без їх допомоги. Зараз я почуваюся однозначно краще і вірю, що все буде добре.

На днях отримала авторські примірники повісті «Бібліотекарки не виходять заміж». Подарую цю або попередню книжку «життЯ моЄ!!!» усім, хто допоміг мені вистояти. На жаль, імена деяких благодійників мені не відомі. Надіюся, вони сповістять про себе, і я зможу їм віддячити.
Про долю бібліотекарок дізнавалася
Світлана Максимець
Made on
Tilda